Глава 16

Бостонський порт. 26 жовтня 1872 року. 23:45.

Океан цієї ночі був розлюченим звіром. Чорні хвилі, увінчані піною, билися об гнилі палі пірса, розкидаючи крижані бризки, що змішувалися зі снігом. Вітер вив у такелажі кораблів, створюючи симфонію, від якої холола кров. У кінці пірса, напівзатоплений і похилений на бік, стояв старий колісний пароплав "Королева Півдня". Це був привид минулої епохи, іржавий кістяк, який ідеально підходив для фіналу драми, що розігрувалася в Бостоні.

Майкл Кінг сидів у кабіні свого броньовика, вдивляючись у темряву. Двигун працював на холостих обертах, вібруючи в такт його серцю. Він перевіряв спорядження: два револьвери, ніж у чоботі, кастет. Але його думки були не про зброю. Вони були про жінку, яка сиділа поруч. Не про Лару. Поруч, на передньому сидінні, сиділа Кассандра "Гадюка" Вейл. Вона спокійно набивала набої в магазин своєї гвинтівки. Її рухи були гіпнотичними — плавними, економними, смертельно красивими. В тьмяному світлі приладової панелі її руде волосся здавалося полум'ям, а профіль — висіченим з мармуру.

— Ти нервуєш, — сказала вона, не повертаючи голови. Її голос був низьким, з ледь помітним техаським акцентом. — Я йду на зустріч зі смертю, Кассандро. Тільки дурень не нервує. — Ти не через смерть нервуєш. Ти нервуєш через неї. Через Лару. Вона повернулася до нього. Її зелені очі дивилися прямо в душу, і в цьому погляді Майкл побачив щось, чого не очікував. Розуміння. Глибоке, темне розуміння хижака, який бачить іншого хижака.

— Емоції роблять тебе вразливим, Майкле, — вона простягнула руку і торкнулася його щоки, там, де був шрам від уламка. Її пальці були холодними і шорсткими від збройового мастила, але цей дотик викликав у ньому електричний розряд. — Лара... вона з іншого світу. Вона любить шовк і парфуми. Вона любить Короля, але вона боїться Монстра. — А ти? — запитав Майкл, перехопивши її руку. Він не відштовхнув її. Навпаки, він стиснув її долоню. — А я люблю шрами, — прошепотіла Кассандра. Вона наблизилася до нього так, що він відчув запах її шкіри — запах пороху і шкіри. — Тому що я знаю, якою ціною вони дістаються. Ми з тобою однієї крові, Кінгу. Ми вбиваємо, щоб дихати.

На мить час зупинився. Майкл відчув дивне, майже хворобливе тяжіння до цієї жінки-вбивці. Це була не ніжність. Це був потяг двох клинків, які хочуть схреститися. Він бачив у ній свою силу, свою жорстокість, виправдану професіоналізмом. Лара була його совістю, його якорем у нормальному світі. Кассандра була його безоднею. Він хотів поцілувати її — жорстко, без прелюдій, тут, перед обличчям смерті. І він бачив, що вона теж цього хоче.

Стук у вікно перервав момент. Це був Пастор Стоун. — "Час настав, і година прийшла", — промовив він крізь скло, ігноруючи іскри, що пробігли між його босом і снайперкою. — Диявол чекає на палубі.

Майкл відпустив руку Кассандри. Вона повільно відсторонилася, на її губах грала загадкова, хижа посмішка. — Прикрий мене, — хрипко сказав він. — Я завжди прикриваю, — відповіла вона, підморгнувши. — Тільки не помри. Мені ще не заплатили за цей тиждень.

Палуба "Королеви Півдня".

Корабель був лабіринтом іржі та гнилих дощок. Віктор "Алхімік" залишився біля трапа, мінуючи шлях відходу. Пастор Стоун зник у тіні трюму, щоб зайти з тилу. Майкл йшов головною палубою. Вітер рвав поли його плаща. — Шон! — крикнув він, перекриваючи шум шторму. — Я тут! Один!

З рубки капітана засліпило світло прожектора. Майкл прикрив очі рукою. — Ти не один, Майкле, — пролунав посилений мегафоном голос Шона. — Ти ніколи не буваєш один. Ти привів своїх псів. Я чую сморід сірки твого Пастора і парфуми твоєї Снайперки. — Відпусти її, Шоне! Це між нами! — Піднімайся, Королю. Трон чекає.

Майкл рушив до містка. Кожен крок був ризиком. Він очікував пострілу, вибуху, удару в спину. Раптом дошки під його ногами провалилися. Це була пастка — "вовча яма". Майкл встиг зреагувати, вчепившись руками за край пролому. Його ноги бовталися над темним трюмом, з дна якого стирчали іржаві металеві штирі. — Незграбно, — прокоментував голос Шона.

У цей момент з темряви вискочив ірландець із сокирою — один із тих, хто вижив після чистки. Він замахнувся, щоб відрубати Майклу пальці. Постріл пролунав не з пістолета Майкла. Куля прилетіла здалеку, з портового крана, де засіла Кассандра. Вона влучила ірландцю точно в скроню. Тіло впало в яму, настромившись на штирі. Майкл підтягнувся і виліз на палубу. Він подивився в бік крана і кивнув темряві. — Дякую, люба, — прошепотів він.

Капітанський місток.

Шон О’Ніл сидів у капітанському кріслі. Він виглядав жахливо. Пов'язка на оці була просякнута гноєм і кров'ю. Його обличчя змарніло, але єдине око горіло божевіллям. Перед ним, прив'язана до штурвала, стояла Лара. Вона була побита. Її розкішна сукня перетворилася на лахміття. На шиї — синець від мотузки. Але вона була жива.

Коли Майкл увійшов, Шон приставив ніж до горла Лари. — Не рухайся, — прошипів він. — Або я відкрию їй друге дихання через трахею. Майкл завмер, піднявши руки. — Ти програв, Шоне. Твої люди мертві. Твій район зруйновано. Навіть Тихий у Києві не допоможе тобі. — Тихий? — Шон розсміявся, і цей звук був схожий на скрегіт металу. — Ти думаєш, це Тихий здав тебе? Ти дурень, Майкле. Тихий лише посередник. Твій справжній ворог набагато ближче.

— Про що ти? — Запитай свою королеву, — Шон сильніше натиснув ножем на шию Лари. Тонка цівка крові побігла по її білій шкірі. — Запитай її, звідки я дізнався про тунелі під банком. Запитай її, чому вона не стріляла в мене в готелі, коли мала шанс, а "промахнулася" і вбила мого найманця? Майкл перевів погляд на Лару. Її очі були повні сліз і жаху. — Він бреше, Майкле! — крикнула вона. — Він хоче нас посварити!