Глава 13

Бостон. Будівля Першого Національного Банку. Ніч на 21 жовтня 1872 року.

Темрява в банку була іншою, ніж на вулиці. На вулиці темрява була живою, дихаючою, наповненою запахами диму та снігу. Тут, усередині мармурового саркофага, темрява була стерильною, густою і мертвою. Вона пахла поліроллю, холодним каменем і свіжою кров'ю "М'ясника".

Майкл Кінг стояв у коридорі, притиснувшись спиною до стіни. Він був босим. Холод підлоги проникав крізь ступні, піднімаючись угору по хребту, але це допомагало залишатися притомним. Його серце билося повільно, важко, як дзвін під водою. У руці він стискав "Кольт", барабан якого був повним. Шість шансів на життя.

Він слухав. Банк, ця велична споруда, що мала символізувати непорушність його влади, тепер перетворився на акустичну пастку. Кожен шурхіт, кожен скрип мостини на верхніх поверхах відлунював у порожнечі, багаторазово посилений склепіннями. Десь у глибині будівлі, можливо, в операційній залі, свист продовжувався. Ірландська мелодія. “The Parting Glass”. Пісня про прощання, яку співають на похоронах. Вона то наближалася, то віддалялася, граючи з Майклом у піжмурки.

Шон О’Ніл був тут. Він не ховався. Він полював.

Майкл зробив крок. Беззвучно. Він знав план цієї будівлі краще за архітектора. Головний хол — це смерть, відкритий простір, що прострілюється з галереї другого поверху. Сходи — вузьке місце. Потрібно дістатися до кімнати охорони біля входу, де чергували Тоні та ще двоє бійців. Якщо вони живі, є шанс затиснути Шона. Якщо ні...

Він рухався службовим коридором для персоналу. Тут було вузько. Його ліва рука ковзала по шпалерах, права тримала револьвер біля грудей. Раптом він наступив на щось м'яке і вологе. Майкл завмер. Він опустив руку, торкнувся підлоги. Пальці стали липкими. Кров. Він намацав перешкоду. Тіло. Майкл не мав ліхтаря, але на дотик зрозумів: це був один з патрульних. Горло перерізане від вуха до вуха. Тіло ще тепле. Шон пройшов тут хвилину тому.

Свист стих. Тепер тиша стала ще страшнішою. Вона тиснула на барабанні перетинки. Майкл дістався до дверей кімнати охорони. Вони були прочинені. Зсередини не линуло світло — електрика була вимкнена у всій будівлі. — Тоні? — прошепотів Майкл у темряву. Відповіді не було. Він штовхнув двері і різко відскочив убік, очікуючи пострілу. Нічого. Він увійшов. Запах пороху і смерті. Майкл чиркнув запальничкою, закриваючи вогник долонею, щоб дати лише мінімум світла. Те, що він побачив, змусило його шлунок стиснутися.

Тоні "Шрам", найкращий снайпер клану, сидів у кріслі. Його очі були відкриті, в них застиг подив. У центрі чола зяяла дірка. Акуратно, точно посередині. Двоє інших охоронців лежали на підлозі зі зламаними шиями. Шон убив трьох озброєних професіоналів без жодного пострілу (крім того, що вбив Тоні, імовірно, з глушником або впритул через подушку). Він зробив це тихо, швидко і жорстоко.

На столі, де Тоні зазвичай розкладав пасьянс, лежала ще одна річ. Майкл підніс вогник ближче. Це була фотографія. Стара, чорно-біла, пожовкла. На ній був зображений молодий чоловік у робочому одязі, що стояв біля верстата на київському заводі "Арсенал". Він усміхався, тримаючи на руках немовля. Це був батько Майкла. І сам Майкл. На звороті фотографії було написано тим самим грубим почерком: "Борги батьків падають на дітей".

Майкл загасив запальничку. Темрява знову поглинула кімнату, але тепер вона здавалася ще густішою. Шон не просто знав про його матір. Він знав про батька. Він копав глибоко. "Зрадник", — промайнуло в голові Майкла. — "Хтось із моїх продав мене. Хтось дав йому ключі, хтось дав йому цю фотографію". Енді? Лара? Суддя Блек? Параноя, яку посіяв Шон, проросла миттєво, пускаючи коріння в мозок.

— Тобі подобається сімейний альбом, Майкле? Голос пролунав згори. З вентиляційної шахти. Майкл миттєво вистрілив на звук. Спалах пострілу на мить освітив кімнату. Куля вдарила в решітку вентиляції, вибивши іскри. У відповідь — сміх. Низький, хрипкий, що перекочувався луною по трубах. — Ти марнуєш набої, хлопче. Ти такий же імпульсивний, як і Алекс. Тільки Алекс мав повагу, а ти маєш лише амбіції.

— Виходь! — крикнув Майкл, змінюючи позицію. — Виходь і бийся як чоловік, а не як щур у стінах! — Як чоловік? — голос Шона тепер лунав ніби з коридору. Акустика банку грала злий жарт. — Ти говориш про честь? Ти, хто спалив сплячих людей артилерією? Ти, хто отруїв солдатів у шпиталі? Ні, Майкле. Ти не чоловік. Ти хвороба. А я — ліки.

Майкл вибіг у коридор. Він побачив тінь, що майнула в кінці галереї, біля сходів у головний хол. Він кинувся навздогін. Адреналін заглушив холод і страх. Він хотів лише одного — вчепитися зубами в горло цьому привиду. Він вибіг на балкон другого поверху, що нависав над операційною залою. Величезний простір унизу тонув у мороці. Скляний купол на даху пропускав слабке місячне світло, яке малювало на підлозі химерні візерунки.

— Я тут, Майкле. Шон стояв у центрі зали, прямо під куполом, у плямі місячного світла. Він розвів руки в сторони, наче запрошував на танець. Він був величезним — ширшим за Енді, з рудою бородою і очима, що світилися в темряві. В одній руці він тримав величезний мисливський ніж-боуї, в іншій — револьвер. — Спускайся. Давай закінчимо це. Король проти Скаженого Пса.

Це була пастка. Майкл знав це. Снайпер міг ховатися в тіні. Або підлога могла бути замінована. Але вибору не було. Поки Шон живий, імперія Майкла — це картковий будинок. Майкл почав спускатися мармуровими сходами, не зводючи пістолета з фігури внизу. — Ти помилився, Шоне, — сказав він, його голос відлунював від стін. — Це не твій дім. І це не твоє місто. Ти прийшов помститися за брата-невдаху, який навіть не вмів стріляти. — Патрік був дурнем, — спокійно погодився Шон. — Але він був моєю кров'ю. А ти пролив її. Ти думаєш, це бізнес? Ні. Це кровна помста. Це старовинна річ, Майкле. Старіша за твої гроші.