Глава 9

Бостон. Готель "Passionate Love". 14 жовтня 1872 року.

Сніг над Бостоном падав тихо, наче намагався приховати гріхи міста під білим саваном. Але гріхів було забагато. Крізь пелену снігопаду пробивалися заграви пожеж у районі доків, де все ще тліли залишки складу ірландців. Звуки війни — далекі розриви гаубиць та поодинокі перестрілки патрулів — стали звичним саундтреком ночі, як колись шум прибою.

У номері люкс на третьому поверсі готелю, який слугував неофіційною резиденцією Лари Грейс, панувала ілюзія миру. Важкі оксамитові штори були щільно засунуті, відрізаючи світ від реальності. У каміні потріскували дрова, кидаючи танцюючі тіні на стіни, оббиті бордовим шовком. Повітря пахло жасмином, дорогим коньяком і втомою.

Майкл Кінг лежав на широкому ліжку, дивлячись у стелю. Його тіло, вкрите шрамами і свіжим татуюванням, нарешті розслабилося. Поруч спала Лара. Її чорне волосся розсипалося по білій подушці, як чорнило по паперу. Уві сні вона виглядала беззахисною — дівчинка, яка грає в королеву злочинного світу. Але Майкл знав: під цією шкірою ховається сталь.

Він не спав. Сон став для нього розкішшю, яку він не міг собі дозволити. У голові крутилися цифри: п'ятсот гвинтівок, три тонни опіуму, двісті тисяч доларів чистого прибутку. І погляди. Погляди бійців у барі, коли він кинув на стіл відрізане вухо Патріка О’Ніла. Вони дивилися на нього не як на людину, а як на стихію.

Але був ще один погляд. Погляд Алекса Ворона. Погляд старого вовка, який зрозумів, що його час минув. У цьому погляді не було гордості за учня. Там був страх. А страх — це найсильніший мотиватор для зради. Майкл простягнув руку до тумбочки, де лежав його "Кольт". Він ніколи не розлучався зі зброєю, навіть у ліжку. Метал був теплим від близькості каміна.

Раптом тишу порушив ледь чутний скрип. Не в коридорі. На балконі. Майкл завмер. Третій поверх. Гладенька стіна. Ніхто не міг туди залізти, окрім професіонала. Або того, кому відкрили шлях. Він повільно, міліметр за міліметром, повернув голову. Штора ледь помітно ворухнулася, хоча вікно мало бути зачиненим наглухо. Протяг? Ні. Сніг падав вертикально, вітру не було.

Майкл торкнувся плеча Лари, затуляючи їй рота долонею. Її очі миттєво розплющилися. У них не було переляку від сну, лише миттєве розуміння ситуації. Майкл притис палець до губ і вказав очима на балкон. Лара кивнула і беззвучно сповзла з ліжка на підлогу, ховаючись за масивним дубовим узголів'ям. Вона дістала з-під матраца стилет — тонку, як голка, італійську сталь.

Майкл залишився лежати, імітуючи сон, але під ковдрою його рука стискала руків'я револьвера, звівши курок. Клацання механізму потонуло у тріску дров. Штора відсунулася. У кімнату ковзнула тінь. Чоловік був одягнений у чорне тріко, обличчя закрите маскою. Він рухався абсолютно безшумно, як дим. У руці він тримав не пістолет — постріл міг привернути увагу охорони внизу. Він тримав гарроту — тонкий сталевий дріт з дерев'яними ручками. Знаряддя тихої страти.

Вбивця підійшов до ліжка. Він був професіоналом. Він не вагався. Він замахнувся, щоб накинути петлю на шию фігури під ковдрою. У ту ж мить "фігура" вибухнула рухом. Майкл викинув руку з-під ковдри, вганяючи ствол "Кольта" прямо в живіт нападника. Вбивця зреагував феноменально швидко — він відбив руку Майкла ліктем, і постріл пішов у матрац, заглушений пухом і пір'ям. Почалася боротьба.

Це був не красивий бій з кінофільмів. Це була брудна, тваринна сутичка в темряві. Вбивця був сильнішим і технічнішим. Він вибив револьвер з руки Майкла і навалився на нього всією вагою, притискаючи передпліччям до горла. Майкл відчув, як перекривається кисень. Перед очима попливли червоні кола. Він бив нападника в бік, намагаючись зламати ребра, але той був наче зі сталі. — Привіт від Алекса, — прошипів вбивця йому в обличчя. Голос був холодним, чужим. Акцент найманця з "Чорного Легіону".

Майкл хрипів, його руки слабшали. Він бачив, як вбивця дістає вільною рукою довгий ніж. Раптом з темряви вилетіла Лара. Вона стрибнула на спину вбивці, як пантера. Стилет увійшов у шию нападника, трохи нижче основи черепа. Вбивця захрипів, його тіло вигнулося дугою. Ніж випав з руки. Майкл скинув його з себе, жадібно ковтаючи повітря. Він схопив свій револьвер і націлив у голову ворога, який корчився на килимі, затискаючи фонтан крові з шиї.

— Хто?! — гаркнув Майкл, хоча вже знав відповідь. Вбивця подивився на нього скляними очима. Він спробував усміхнутися, але замість цього виплюнув згусток крові. — Ворон... передає... поклін... Тіло здригнулося і завмерло.

У кімнаті повисла тиша, яку порушувало лише важке дихання Майкла і Лари. Лара стояла над трупом, її нічна сорочка була заляпана чужою кров'ю. Вона тремтіла, але не від страху, а від люті. — Він це зробив, — прошепотіла вона. — Старий дурень справді це зробив. Майкл підвівся. Він підійшов до вікна, зірвав штору і подивився на балкон. Там висів альпіністський гак. Професійна робота. Алекс не пошкодував грошей. — Він порушив правило, — голос Майкла звучав глухо, наче з дна колодязя. — Він замовив свого. Він замовив мене в домі моєї жінки.

Він почав одягатися. Його рухи були чіткими, автоматичними. Штани. Сорочка (біла, щоб кров було видно краще). Жилет. Кобура. — Що ми будемо робити? — запитала Лара, витираючи стилет об штору. — Ми не будемо "щось робити", Ларо. Ми закінчимо цю історію. Прямо зараз. Він підійшов до неї, взяв за обличчя і подивився в очі. — Збирай своїх дівчат. Нехай озброюються. Ти йдеш до "М'ясника" і Тоні. Скажи їм: "Час годувати дракона". Збір біля чорного входу "П'яної Вишні" через тридцять хвилин. — А ти? — А я зайду через парадні двері. Я хочу подивитися йому в очі, коли він зрозуміє, що промахнувся.