Глава 5

Околиці Бостона. 6 жовтня 1872 року.

Тиша в номері готелю була оманливою, наче затишшя перед ураганом. Майкл Кінг стояв перед дзеркалом, застібаючи ґудзики білосніжної сорочки. Тканина приємно холодила шкіру, на якій ще нило свіже татуювання дракона. Він подивився собі в очі. Звідти зникли залишки страху, залишки того хлопчика, який плакав над листом матері. Тепер там був лід. Холодний, прозорий і твердий.

На ліжку лежав новий костюм, пошитий на замовлення — чорний, суворий, як у трунаря. Поруч — важкий "Кольт" і кастет. Інструменти його нового ремесла. Сьогодні був день "Великої Гри". Клан "Золотий Дракон" отримав безпрецедентний контракт: забезпечити "внутрішній периметр безпеки" під час таємного засідання уряду. Офіційно їх там не було. Неофіційно — саме люди Алекса Ворона мали стати останнім рубежем оборони Президента Лінкольна, якщо щось піде не так. А в повітрі пахло тим, що "не так" піде абсолютно все.

У двері постукали. — Виходимо, Кінг, — пролунав голос Алекса. Майкл накинув піджак, перевірив, чи легко виходить револьвер із кобури під пахвою, і відчинив двері.

У коридорі стояли Алекс, Енді та Джо. Джо виглядав нервовим. Його щурячі очі бігали, він постійно облизував сухі губи. Побачивши Майкла, він скривився, ніби з’їв лимон. — Тільки спробуй налажати, новачок, — прошипів він. — Це тобі не цукерки в крамниці красти. Тут великі дядьки грають. — Слідкуй за собою, Джо, — спокійно відповів Майкл, проходячи повз нього. — Твої руки трясуться. — Що ти сказав?! — Джо сіпнувся, але масивна рука Енді лягла йому на плече, притискаючи до підлоги. — Досить, — голос Алекса був тихим, але в ньому звучала погроза смерті. — Ми одна команда. Сварки залиште для повій у борделі. Сьогодні ми захищаємо "Тіло №1". Якщо він отримає хоч подряпину, нас усіх пустять на корм рибам.

Вони вийшли на вулицю. Там на них чекало диво техніки альтернативного 1872 року — чорний, броньований паромобіль. Він пихкав парою, його мідні труби блищали, а масивні колеса були підбиті залізом. Це була машина для війни, а не для прогулянок. Майкл сів на заднє сидіння поруч із Джо. Всю дорогу, поки машина гуркотіла бруківкою, виїжджаючи за межі міста до урядової резиденції, Джо не зводив з нього злісного погляду. Він ненавидів Майкла. Ненавидів за молодість, за холоднокровність, за те, що "емігрант" посмів стати рівним йому. Майкл відчував цю ненависть шкірою. Він знав: рано чи пізно один із них уб'є іншого. Це було лише питання часу.

Резиденція, яку в народі називали "Північним Білим Домом", була фортецею, замаскованою під палац. Високі паркани, озброєна охорона на вежах, патрулі з собаками. Машина зупинилася біля центрального входу. — Пам'ятайте план, — нагадав Алекс, коли вони виходили. — Ми — приватна охоронна фірма. Ні слова про клан. Енді і я — в залі засідань. Майкл і Джо — другий поверх, контроль сходів і коридору. Ви — останній рубіж. Ніхто не має пройти.

Вони увійшли всередину. Розкіш вражала. Кришталеві люстри, оксамитові штори, килими, в яких тонули ноги. Але за цією красою ховалася напруга. Слуги рухалися надто швидко, охоронці нервово стискали рушниці. Майкл і Джо зайняли позицію на другому поверсі, біля широких мармурових сходів, що вели до зали засідань. Звідси відкривався вид на головний хол першого поверху.

Знизу долинали голоси. Почали прибувати гості. Губернатори, міністри, генерали. "Біла Еліта" у всій своїй красі. Вони йшли, впевнені у своїй недоторканності, обговорюючи нові закони про сегрегацію так буденно, наче говорили про погоду. — Дивись на них, — пробурмотів Джо. — Господарі світу. А ми для них — просто пси, що стережуть кістку. — Тобі не подобається робота? — запитав Майкл, не відриваючи погляду від вхідних дверей. — Мені не подобається стояти поруч із тобою, щеня. Ти думаєш, тату на плечі робить тебе одним із нас? Ти все одно чужинець. Бруд. Як тільки Алекс відвернеться...

Джо не договорив. Його слова заглушив страшний гуркіт. Земля здригнулася. Вітражі на вікнах холу вибухнули мільйонами різнокольорових уламків. Майкл інстинктивно пригнувся, вихоплюючи револьвер. — Що за чорт?! — закричав Джо.

Внизу, у головному холі, панував хаос. Масивні дубові двері були вирвані "з м'ясом". У центр холу, протаранивши стіну, в'їхала вантажівка, обшита сталевими листами. З її радіатора валив чорний дим. Люк на даху вантажівки відчинився, і звідти з'явився чоловік у шкіряній масці. У руках він тримав кулемет Гатлінга. — Смерть тиранам! — пролунав крик, посилений мегафоном. — Вісники Революції прийшли за вашими душами!

Почалося пекло. Кулемет застрочив, випльовуючи свинець. Охоронці внизу падали, як скошена трава, не встигнувши навіть підняти зброю. Мармур бризкав осколками, дорога парча перетворювалася на лахміття. Крики поранених змішалися з ревом машини. З кузова вантажівки почали вистрибувати люди. Десятки людей. Вони були одягнені в чорне, обличчя закриті червоними банданами. Вони рухалися злагоджено, як зграя вовків.

— Прорив! — крикнув Майкл. — Вони йдуть нагору! — Алекс! — Джо запанікував. Він втиснувся в нішу біля колони, його руки тремтіли так, що він не міг звести курок. — Нас тут переб'ють! Треба тікати! — Стій на місці, боягузе! — гаркнув Майкл. — Якщо вони піднімуться, Алекс і Президент трупи!

Майкл почав стріляти. Його рука була твердою. Перший постріл — і один з нападників, що вже ступив на сходи, покотився донизу з простреленою головою. Другий постріл — ще один впав. Майкл стріляв холоднокровно, рахуючи набої. Він перетворився на машину. У його голові не було думок, тільки інстинкти.

Тим часом двері зали засідань відчинилися. Звідти вибіг Алекс, тягнучи за собою Президента Лінкольна — високого, постарілого чоловіка з переляканими очима. За ними Енді прикривав відхід міністрів. — Майкл! Джо! Тримайте сходи! — крикнув Алекс. — Дайте нам дві хвилини! Ми виходимо через чорний хід! — Зрозумів! — відповів Майкл, перезаряджаючи "Кольт".