Глава 3

Бостон, США. Жовтень 1872 року.

Бостон зустрів їх не фанфарами, а гулом, схожим на гудіння розтривоженого вулика. Коли "Левіафан" нарешті пришвартувався до причалу Лонг-Ворф, Михайло стояв на палубі, стискаючи поручні так, що кісточки пальців побіліли. Перед ним лежала Америка. Країна, яка в уяві виглядала як золотий міраж, насправді виявилася монстром з червоної цегли та граніту, оповитим димом заводських труб.

Він зійшов на берег разом із потоком емігрантів — ірландців, італійців, поляків. Повітря тут було густим і важким, воно пахло гнилою рибою, вугільним пилом і кінським гноєм. Але крізь цей сморід пробивався інший запах — запах грошей. Він відчувався в дорогій шкірі екіпажів, що проносилися повз, у блиску лакованих тростин джентльменів, у шелесті шовкових суконь дам, які гидливо підбирали поділ, проходячи повз натовп "нової робочої сили".

Михайло йшов вулицями, намагаючись не виглядати розгубленим. Його вражала архітектура. Будинки тут не тягнулися до неба, як готичні собори Європи, вони стояли широко, масивно, наче стверджували своє право на цю землю. Вулиці були вимощені бруківкою, але вона здавалася грубішою, ніж у Києві.

"Країна можливостей," — прошепотів він собі під ніс, намагаючись вгамувати тремтіння в колінах. Його шлях лежав до району Блек-Бей, де, згідно з картою, знаходився Бостонський університет.

Чим далі він відходив від порту, тим багатшим ставало місто. Брудні провулки змінилися широкими авеню. Тут уже не було жебраків. Тут ходили люди, впевнені у своєму завтрашньому дні. Михайло бачив вітрини магазинів, завалені товарами, яких він ніколи не бачив. Він бачив електричні ліхтарі — диво техніки, про яке лише читав у газетах. Але в усьому цьому відчувалася якась холодна, відразлива пиха.

Нарешті він побачив його. Бостонський університет. Будівля виглядала як храм науки — високі колони, величезні дубові двері, вітражі, що виблискували на осінньому сонці. Серце Михайла забилося швидше. Це було воно. Мета, заради якої мати продала душу дияволу. Він поправив краватку, обтрусив невидимий пил з піджака і зробив крок назустріч своїй долі.

Вестибюль вражав тишею. Тут пахло воском для підлоги та старою паперовою пилюкою. Михайло підійшов до стійки реєстрації, за якою сидів чоловік у бездоганному костюмі з накрохмаленим комірцем.

— Доброго дня. Я абітурієнт. Іноземець. Прибув для подачі оригіналів документів, — голос Михайла лунав надто гучно в цій тиші. Чоловік повільно підвів очі. Його погляд був порожнім, наче він дивився не на людину, а на пляму на стіні. — Факультет? — Історія та право. — Шостий поверх. Кабінет 608.

Ліфт — кована клітка з позолотою — був зайнятий професорами, тому Михайло побіг сходами. Кожен проліт наближав його до мрії. Він уявляв, як писатиме матері листа: "Я тут, мамо. Я студент. Усе було недарма".

Він постукав у двері з табличкою "Приймальна комісія". — Увійдіть. Кабінет був просторим, заставленим шафами з картотеками. За масивним столом з червоного дерева сидів секретар — чоловік з обличчям сушеної сливи та маленькими, колючими очима за скельцями пенсне. — Я слухаю вас, — проскрипів він, не відриваючись від заповнення якогось формуляра пером. — Доброго дня, сер. Мене звати Михайло Корольов. Я складав дистанційні іспити. Ось мій лист про зарахування. Михайло простягнув конверт, як найдорожчу реліквію.

Секретар відклав перо, витер руки хустинкою і неохоче взяв листа. Прочитав. Потім підсунув до себе величезний гросбух — товсту книгу в шкіряній палітурці, де були записані імена всіх студентів. Він довго гортав сторінки, водячи пальцем по списках. — Номер абітурієнта? — запитав він сухо. — 2034.

Палець секретаря зупинився. Він нахмурився, ще раз звірився з якимось окремим аркушем, що лежав під прес-пап'є, і нарешті підняв очі на Михайла. — Мені шкода, містере Корольов. Ваше місце анульовано. Світ навколо Михайла хитнувся. — Що... що ви сказали? — він подумав, що погано зрозумів англійську. — Анульовано? Але чому? Я приїхав вчасно. У мене є гроші. Ось, дивіться! Він гарячково почав діставати з внутрішньої кишені пачку доларів — ті самі гроші Тихого.

Секретар навіть не глянув на банкноти. — Сховайте це. Справа не в грошах. Тобто, не у ваших грошах. — Тоді в чому?! Я склав іспити на відмінно! Ви самі надіслали мені запрошення! — Ситуація змінилася, юначе. — Секретар зняв пенсне і почав протирати його, говорячи тоном вчителя, що пояснює урок нерозумному учню. — Ви іноземець. Східна Європа. Ваша квота була... переглянута.

— Переглянута ким? — Політикою університету та міста. Бачите цей рядок? — він тицьнув пальцем у книгу, але не дав Михайлу прочитати. — На ваше місце зараховано містера Вільяма Тетчера. — Тетчера? Хто це? Він склав іспити краще за мене? Секретар гірко посміхнувся. — Містер Тетчер — син міського скарбника. Його батько зробив значний внесок у розвиток нашого кампусу. І, що важливіше, містер Тетчер — представник "Білої Еліти". Ви ж чули про нову політику Президента Лінкольна? "Америка для американців". Ваша присутність тут... небажана.

У голові Михайла наче щось вибухнуло. — Ви продали моє місце?! — закричав він. — Ви продали моє життя якомусь мажору тільки тому, що його татусь має владу?! — Не підвищуйте голос, — холодно відрізав секретар. — Це Бостон, а не ваш дикий степ. Тут все вирішують зв'язки і походження. Ви — ніхто. Забирайте свої папірці і йдіть. Він зневажливо кинув лист про зарахування на край столу. Папір зісковзнув і впав на підлогу, прямо до брудних черевиків Михайла.