Глава 2

Атлантичний океан. Жовтень 1872 року.

"Левіафан" виправдовував своє ім'я. Це був не корабель, а плавуче місто зі сталі та дерева, монстр, що пожирав вугілля і випльовував у небо чорні хмари кіптяви. Коли Михайло вперше побачив його в порту Гамбурга, куди їх доставив річковий паром, у нього перехопило подих. Лайнер височів над причалом, наче залізна гора, затуляючи сонце. Його гудок, низький і вібруючий, проникав у саме нутро, змушуючи кістки тремтіти.

Але велич корабля була оманливою. Як і світ, що його створив, "Левіафан" був чітко поділений. Верхні палуби належали богам цього світу — аристократам, промисловцям, спадкоємцям старих статків. Там грала музика, пахло дорогими парфумами, а жінки в шовкових сукнях сміялися сміхом, що звучав як дзвін кришталю.

Михайло ж належав до іншого світу. Світу третього класу, світу трюмів. Тут пахло інакше — людським потом, дешевим тютюном, квашеною капустою і страхом. Тут, у тісних каютах, де ліжка стояли в три яруси, люди спали, притиснувшись до своїх пожитків, боячись, що навіть уві сні у них вкрадуть останнє.

Минуло п'ять днів подорожі. Михайло майже не спілкувався з сусідами. Він лежав на своїй койці, дивлячись у іржаву стелю, і слухав монотонний гул гвинтів. У голові крутилися думки про матір. Чи вистачить їй грошей на їжу? Чи не прийдуть знову люди Тихого? Кожен удар хвилі об борт відлунював у його серці тривогою.

На шостий день він не витримав задухи. Йому потрібно було повітря. Одягнувши свій єдиний пристойний костюм — той самий, батьківський, дбайливо вичищений матір'ю, — він вирішив піднятися нагору. Пасажирам третього класу заборонялося заходити на променад першого класу, але Михайло навчився бути непомітним. Він прослизнув повз втомленого стюарда і вийшов на відкриту палубу.

Океан був безкраїм. Темно-синя, майже чорна безодня, що дихала холодом. Вітер тут був чистим і солоним. Михайло вдихнув на повні груди, вперше за тиждень відчувши себе вільним.

Він повільно йшов вздовж борту, намагаючись не привертати уваги. Навколо нього пропливали картини іншого життя: чоловіки у фраках курили сигари, обговорюючи ціни на бавовну та акції залізниць; дами під мереживними парасольками пліткували про паризьку моду. Михайло відчував себе прибульцем, шпигуном у ворожому таборі.

Раптом його увагу привернув галас біля рятувальних шлюпок. — Ану стій, брудна тварино! — пролунав різкий, п'яний голос. Михайло зупинився. Біля борту група молодих чоловіків — явно синків багатіїв, чиї обличчя були спотворені алкоголем і зверхністю — оточила темношкірого хлопця у формі офіціанта. Хлопець, на вигляд ровесник Михайла, притискав до грудей срібну тацю, намагаючись зберегти рівновагу.

— Я перепрошую, сер, я просто ніс напої... — бурмотів офіціант, опустивши очі. — Ти перепрошуєш? Ти пролив краплю на мій черевик! — один з мажорів, високий блондин з холодними очима, штовхнув хлопця в груди. Таця з дзкотом впала, келихи розбилися. — Ти знаєш, скільки коштують ці туфлі? Більше, ніж все твоє життя, чорномазий.

Вони почали його бити. Не просто бити — вони насолоджувалися цим. Удари ніг сипалися на хлопця, який згорнувся калачиком на палубі, намагаючись закрити голову руками. Сміх нападників був огидним, він різав слух, як скрегіт металу по склу.

У Михайла всередині все закипіло. Кров ударила в голову. Це було несправедливо. Це було підло. Він зробив крок уперед, стиснувши кулаки, готовий кинутися в бійку, байдуже, що їх було п'ятеро.

Але чиясь рука, важка і тверда, лягла йому на плече, зупиняючи його порив. — Не роби дурниць, козаче, — пролунав спокійний голос. Михайло обернувся. Поруч стояв чоловік середнього віку в сірому пальті. Його обличчя було втомленим, але очі дивилися проникливо і мудро. — Пустіть! Вони ж його вб'ють! — прошипів Михайло. — Не вб'ють. Просто потішаться. Це їхня розвага, — чоловік не прибирав руки. — А якщо ти втрутишся, то полетиш за борт. Або тебе посадять у карцер до кінця подорожі, а в Бостоні здадуть поліції. Ти знаєш, хто це? Це сини сенаторів та банкірів. Вони — господарі життя. А ти хто?

Михайло завмер. Він дивився, як блондин витирає ногу об уніформу лежачого хлопця. — Чому вони так поводяться? — запитав він, відчуваючи безсилля. — Тому що можуть, — відповів незнайомець. — Тому що Президент Лінкольн дав їм право вважати себе вищою расою. Ласкаво просимо в реальний світ, юначе.

Хлопці нарешті вгамувалися. Сплюнувши на жертву, вони пішли геть, голосно регочучи. Офіціант повільно підвівся, витираючи кров з розбитої губи, і почав збирати уламки скла. Він не дивився ні на кого. Його гідність була розтоптана, але він продовжував виконувати свою роботу. Михайло відчув нудоту. На його скроні пульсувала вена. Він розвернувся і пішов геть, відчуваючи сором за те, що не втрутився, і лють на світ, який дозволяв таке.

Повернувшись у свою каюту, він довго не міг заснути. Сцена на палубі стояла перед очима. Він зрозумів: розповіді діда про ідеальну Америку були казками. Реальність була іншою — жорстокою, поділеною на кольори, де сила і гроші вирішували все.

Близько півночі сон так і не прийшов. Михайло вирішив знову вийти, сподіваючись, що нічна прохолода остудить його голову. Проходячи повз вентиляційну шахту, він почув розмову двох чоловіків, що курили в тіні. — ...кажу тобі, після півночі в Центральній залі. Великий покер. Ставки серйозні, — казав один. — Я чув, там гратиме француз Фалько. Кажуть, він ніколи не програє, — відповів інший. — Подивитися б на це... — Вхід тільки для обраних, або для тих, хто має сміливість, — засміявся перший.