Глава 1

Київ, Європейська Конфедерація. Вересень 1872 року.

Дощ над Києвом не припинявся вже третю добу. Це був не той літній, життєдайний дощ, що омиває пил і приносить полегшення, а осінній, свинцевий, просякнутий холодом і безнадією. Він стікав по почорнілих дахах Подолу, перетворював бруківку на слизьку пастку для коней і людей, стукав у вікна, наче жебрак, якому нікуди йти.

У квартирі на третьому поверсі старого прибуткового будинку на вулиці Кожум’яцькій пахло вогкістю, дешевим тютюном і ліками — запахом, що незмінно супроводжує бідність, яка намагається зберегти рештки гідності. Вісімнадцятирічний Михайло Корольов сидів біля вікна, вдивляючись у сіру пелену за склом. Шибка була холодною, і від його подиху на ній розцвітала тьмяна пляма туману. Він провів пальцем по склу, малюючи лінію — кордон між його тісним, задушливим світом і тим, що лежав десь далеко, за океаном, у краях, про які він знав лише з розповідей діда та пожовклих сторінок газет.

На столі перед ним лежав конверт. Папір був цупким, дорогим, з тисненим гербом Бостонського університету. Він виглядав на цій потертій скатертині як уламок іншої цивілізації, як діамант, що впав у багнюку.

— Ти знову дивишся на нього, синку? — голос матері пролунав тихо, майже нечутно, змішуючись із шумом дощу.

Марія Олександрівна сиділа у своєму кріслі біля каміна, в якому давно не було вугілля. В її руках миготіла голка — вона підшивала черговий сюртук для якогось дрібного чиновника. Її очі, колись такі ж блакитні, як і в Михайла, тепер вицвіли, немов старий ситець, а спина зігнулася під тягарем років, проведених за шиттям при світлі тьмяної гасової лампи.

Михайло не обернувся. Він не хотів, щоб вона бачила вираз його обличчя — суміш дикого, майже болісного щастя і крижаного відчаю. — Так, мамо. Я все ще не можу повірити, що вони відповіли. — Ти розумний хлопець, Михайле. Твій батько завжди казав, що в тебе голова міністра, а серце поета. — Вона всміхнулася, але посмішка вийшла сумною, схожою на тріщину на порцеляні. — Що там написано? Прочитай мені ще раз.

Михайло взяв листа. Його руки ледь помітно тремтіли. Він знав цей текст напам’ять, кожну кому, кожну завитком виведену літеру англійського алфавіту. — "Шановний пане Корольов," — почав він, намагаючись надати голосу твердості. — "Ми раді повідомити вам, що на основі вашого вступного есе та блискуче складених дистанційних іспитів, Приймальна комісія Бостонського університету рекомендувала вас до зарахування на факультет історії та права..."

Він замовк. Слова застрягли в горлі, як суха тирса. — Читай далі, — попросила мати, не відриваючись від роботи. — "Однак," — продовжив він глухо, — "оскільки ви є іноземним громадянином і не підпадаєте під дію Програми лояльності Білої Еліти, університет вимагає повного фінансового забезпечення. Вартість першого року навчання, а також квиток на трансатлантичний лайнер та гарантійний внесок на проживання складають чотири тисячі доларів США. Сума має бути внесена до 1 жовтня 1872 року."

Чотири тисячі доларів. Ці слова зависли в кімнаті, важкі, як могильні плити. Для родини Корольових це була не просто велика сума. Це була астрономічна цифра. Це було більше, ніж його батько заробив за все життя, працюючи інженером на верфях, поки сухоти не з’їли його легені. Це було більше, ніж матір могла б заробити, якби шила день і ніч протягом ста років.

Михайло поклав листа назад на стіл. Радість від вступу, яка ще хвилину тому окриляла його, тепер перетворилася на гіркий попіл. Це був жорстокий жарт долі. Дати надію, відкрити двері, показати світло — а потім грюкнути ними перед самим носом, вимагаючи плату, яку неможливо зібрати чесним шляхом.

— Чотири тисячі, — повторила Марія Олександрівна. Вона відклала шиття і зняла окуляри, потираючи втомлені очі. — Це цілий статок. — Це неможливо, мамо, — Михайло встав і пройшовся тісною кімнатою. Підлога рипіла під його кроками. — Навіть якщо я продам усе, що в нас є, ми не назбираємо й десятої частини. Я напишу їм відмову. Скажу, що... що змінилися обставини.

Він намагався говорити спокійно, але всередині нього все кричало. Америка! Країна, про яку дід розповідав казки, як про Землю Обітовану. Країна, де вулиці вимощені можливостями, а повітря пахне свободою. Хоча він знав, що зараз там усе змінилося. Президент Лінкольн, переживши замах, став іншою людиною — жорсткою, холодною. Його політика "Реконструкції" перетворилася на тиранію "Білої Еліти". Але навіть така Америка здавалася раєм порівняно з сірістю Європейської Конфедерації, де бюрократія та старі монархії душили будь-який прояв індивідуальності, а такі люди, як Корольови, були приречені на вічне животіння в злиднях.

Мати мовчала. Вона дивилася на сина, на його згорблені плечі, на стиснуті кулаки. Вона бачила в ньому батька — ту саму впертість, ту саму пристрасть, яка колись згоріла в боротьбі за шматок хліба. Вона пам’ятала, як помирав її чоловік, кашляючи кров’ю, і як він просив її: "Не дай Михайлу згнити тут. Витягни його, Маріє. Будь-якою ціною."

— Ні, — сказала вона раптом твердо. Михайло зупинився і здивовано подивився на неї. — Що "ні"? — Ти не писатимеш відмову. Ти поїдеш. — Мамо, ти не чуєш? Гроші! Де ми їх візьмемо? Пограбуємо банк? Марія Олександрівна повільно підвелася. Вона підійшла до старого комода, де стояв портрет батька в чорній рамці, і провела рукою по запиленому склу. — Є люди, які дають гроші, Михайле. — Ти про лихварів? — Михайло гірко розсміявся. — Жоден банк не дасть нам і сотні. Ми — ніхто. У нас немає застави, немає землі, немає поручителів. — Я не про банки, — тихо мовила вона.