Я сиділа у бабусі вдома. Тільки годинник порушував тишу, яка стояла в кімнаті. Бабуся уважно роздивлялась роздруковані фотографії з останніх сімейних подій, які я їй принесла, поправляючи свої маленькі, в тонкій оправі, окуляри.
Мені стало нудно, тому я встала і пішла до серванту. За склом стояли начисто витерті блискучі бокали. Хоч і по віку вони були добряче старше за мене, але вигляд мали вишуканий. Дуже естетичні бокали для шампанського одразу прикували мій погляд. Вони були не звичні нам тонкі та високі, а широкі і низенькі, схожі на ті бокали, в яких подають десерти. Бабуся, пам’ятаю, коли я була зовсім мала і на новий рік збиралась ще велика сім’я, діставала їх і розливала в них шампанське. І кожну хвилину уважно слідкувала за тим, щоб ніхто не розбив їх. Потім обережно мила, протирала спеціальною ганчіркою із натуральної тканини і ховала їх назад в сервант ще на рік. А зараз ці бокали не діставалися звідти вже, мабуть, років десять, якщо й не більше. Батьки давно вже розлучилися і роз’їхалися по іншим країнам, з деякими родичами просто перестала спілкуватися, а когось вже й нема. Мені стало дуже сумно, але в цю ж мить я побачила дуже цікаву банку. Це була скляна прозора банка із золотою кришкою, а в середині була свіжа і наче тільки зірвана чотирьохлисна конюшина. Мене ця банка дуже сильно манила в дитинсві, але бабуся ніколи нікого не підпускала близько до неї і казала, що прийде час, тоді й віддасть мені і розкаже, що це за чарівна золота банка з конюшиною.
- Бабусь. - Прогоняючи тишу, звернулась я до неї.
- Що, люба? - Теплим і таким лагідним голосом відповіла вона.
- Коли я була зовсім мала, ти обіцяла мені, що коли я виросту ти розкажеш мені, що це за золота банка з конюшиною. - Почала твердо питати я. - Мені вже через місяць тридцять років. Коли ти мені розкажеш? Навіть мама не знає, та ніхто не знає, що це за банка.
Бабуся видихнула і зробила паузу. Відклала фотографії на стіл, зняла окуляри, спокійно встала з дивану і підійшла до серванту. Мовчки відкрила зі скрипом скляні дверцята, дістала банку і з таким коханням подивилась на неї, як дивилась тільки на своїх дітей та онуків.
- Я хотіла тобі віддати її на день народження, але раз ти спитала, то виходить час саме зараз. - Бабуся перевела погляд на мене і кивнула в сторону дивана, заспрошуючи присісти.
Бабуся протягнула банку мені, зробила паузу, притягнула руки з банкою назад до себе і видихнула.
- Я скажу тобі так. - Почала вона. - Ця золота банка з конюшиною дуже особлива. Я все своє життя думала, що моя ціль, робити все задля того, щоб конюшина всередині жила, а тільки після сорока років я зрозуміла, що все життя робила все це тільки для себе. І я дуже вдячна цій банці. Звідки вона взялась в нашій сім’ї ніхто не знає. Вона передавалась із покоління у покоління.
- А чому маму ця спадщина пройшла повз? - Не втрималась я від цього запитання.
Бабуся видихнула і опустила очі:
- Вона не була готова оберігати конюшину, я занадто пізно зрозуміла сенс цієї банки, щоб показати правильний приклад життя їй, тому тільки тепер я бачу, що скоро вона вже зможе, але тобі вона потрібна вже зараз, у тебе ще все життя попереду і у тебе вже іноді виходить жити…жити для себе. Ти будеш вчитися цьому життю і навчиш свою маму прикладом.
Сказати, що я нічого не зрозуміла - це нічого не сказати. І я не розуміла до кінця, я щаслива від того, що нарешті ця чарівна банка дісталась мені, чи я в шоці від нерозуміння, що воно таке і що з ним треба робити. Вирішила розберусь по ходу справи.
Бабуся протягла мені банку, я взяла її і на мить наче відчула тепло та сяйво, яке йшло від банки, але я розумію, що це мені здалося. Я поклала банку до себе в сумку і почула смс-повідомлення, яке прийшло на мій смартфон:
«Я вже втомився сидіти чекати тебе в машині, давай збирайся вже!»
Це було повідомлення від мого хлопця. Я засмутилася, бо я і так зовсім рідко могла бачитися зі своєю ріднею, так ще й він не давав посидіти довше п’ятнадцяти хвилин.
«Ти ж можеш піднятися і посидіти разом з нами, в чому проблема, я не розумію.» - Відповіла йому я.
Відповідь прийшла дуже швидко, я навіть крізь текст на екрані відчувала його дратування:
«Ти знаєш, що мені не цікаві посиденьки з твоєю ріднею, тим паче, що я відчуваю, як я їм не подобаюсь! Або зараз же виходь, або я поїхав і добирайся додому сама як хочеш!»
Я дуже засмутилась і розізлилась, але не бажавши конфлікту, я почала збиратися. Бабуся явно засмутилась, але віднеслась до цього з розумінням намагаючись не показати мені свого суму.
По дорозі додому на мене чекав скандал. В принципі, як і завжди.
Вдома я дістала банку із сумки, щоб поставити її на видне місце, як раптом побачила, що конюшина наче трохи прив‘яла. Поливати чи ставити на сонце її не треба, казала бабуся, це просто лист, без коріння та землі. Але як його привести до тями, я все ще не знала. Ніякої інструкції мені не дали. Тому, не маючи настрою після сварки з хлопцем, я поставила банку на тумбу та пішла займатися своїми справами.
А далі йшли дні заповненні буденністю та звичними справами, день бабака один за одним. Дім, потім робота, потім знову дім, серіал перед сном і спати. Забула, ще ж обов’язково треба виправдовуватися за незрозуміло що перед хлопцем.
Нарешті настав мій улюблений час - вечір п’ятниці. Попереду два вихідних і я нарешті зможу відпочити. Останнім часом я відчувала себе дуже втомленою і не могла ніяк відпочити.
Я вже допивала пляшку свого улюбленого вина, на фоні грала музика вісімдесятих, як раптом мені прийшло повідомлення від менеджера компанії, де я працювала.
«Вибачаюсь, що так пізно. - Писала вона. - Я розумію, що у тебе завтра вихідний і були свої плани, але у нашої колеги захворіла дитина, тому б ти не могла її завтра підмінити?»
Мої очі наповнилися сльозами. Вино більше не здавалося смачним. Та й музика більше не приносила радості. Я так хотіла відпочити у ці вихідні, але відмовити я не можу. Довелося погоджуватися.