Епілог

В нього затрусились коліна. Більше чотирьох годин він стояв в заціпенінні і дивився на цю картину. На яскравий малюнок міста, на дівчину спиною до нього, чиє золотисте волосся і синя сукня розвивались од вітру, руки в коротких елегантних чорних рукавицях заведені за спину. Йому подобалась ця картина і водночас він ненавидів її більше за все на світі.

Чотири години на ногах у його віці це справжні тортури. Змусивши себе відірвати погляд від картини, чоловік озирнувся у пошуках автора виставки. На щастя, блукати залами найбільшої у місті Монк галереї не довелось. Автор - Леон Дюпрі, чоловік років сорока п’яти, статний і аж занадто веселий - стояв поруч із сусідньою картиною у компанії знатних дам та юнаків, і щось жваво обговорював.

Прошкрябавши до пана Дюпрі, чоловік, не витрачаючи часу на ввічливість, голосно промовив:

- Пане Леоне,  чи знаєте ви сенс картин, що тут представлені? - чоловік вказав на зображення міста і дівчини на стіні навпроти. Смуток і злість від перерваної розмови ожили в авторі.

- О, звичайно я знаю, пане! Адже я автор цієї виставки! - Дюпрі підійшов до картини і театрально звернувся до усіх присутніх у залі. - Хіба ви не читали її назву на вході? «Мандрівниця», автор виставки Леон Дюпрі, тобто я, автор полотен – невідомий! Усі картини в даній експозиції зображують золотоволосу дівчину, та місця і пригоди в яких вона була! Вона завжди повернута спиною до глядача, бо хоче показати, що це ще не остання її подорож…

«Мандрівниця! Яке нахабство!» - подумав чоловік і ладний був нагримати на пана Дюпрі та розірвати кожну картину, що тут була! «Люди так і не навчились бачити істину, не кажучи вже про красу довкола! А ти вірила в них! Я знав, що не варто! Ех...хіба я помиляюсь?»

Чоловік виринув із гірко-солодких спогадів на моменті, коли Леон бурно описував вигадані подорожі «Мандрівниці» і розсердився ще більше.

«Вона ніколи не була у тих місцях!» - та... він ніколи не скаже цього вголос. Не визнає себе автором цих картин, не отримає славу чи кошти за них. Адже те, що йому потрібно - не купити за усі гроші світу. Чоловік зітхнув, похитав головою, посміхнувся до Леона Дюпрі і вийшов із галереї назустріч нещадному літньому сонцю.

Потрапивши додому – на другому поверсі колись магічної крамниці – він одразу приступив до роботи. Підготував пензлі та полотно, взяв рушник та нарис. Надягнув кулон – синій, як крапля океану. Заплющив очі. Відчув, як магія огортає його, як просочується в сітківку ока, як насичуються кольори і як приходять чужі спогади. Він відкрив очі і світ перед ним заграв зовсім іншими барвами – її барвами. Яскравими, насиченими, живими.

- Не дивись так на мене. Я не можу малювати свій світ. Без тебе його не існує, - сьогодні він зобразить нічне море, зорі та місяць, що відбиваються у воді, та дівчину із золотим волоссям по коліна в воді. На мить він згадав це – тепло її тіла в його руках. Побачив той спогад так, як вона бачила його. Гірка сльоза скотилась по зморщеній шоці і він не став її витирати.

Художник приступив до роботи і увесь час за ним невідривно з портрету поруч спостерігала молода усміхнена дівчина з золотим волоссям, блакитними очима та чорними рукавицями.