Глава 26 Омріяна свобода

«Яка ж відверта!» - вкотре смикнула сукню донизу Сільві, але одразу ж пошкодувала про це, бо її груди мало не вивалились з корсету.

- Припини смикати! Ти ж куртизанка! – вкотре промовила одна з «Моллі».

- Не хочу вас ображати, але я не куртизанка! Це просто вимушена міра!

- Ой-й! – дівчина закотила очі.

Вже десять хвилин Сильвія в оточенні п’ятьох «Морячок Моллі» прогулювалась містом, прикидаючись однією з них. «Безпечне прикриття» - так це назвала Елла. Спочатку Сильвія погодилась із нею, та і вибору особливо не було. Але тепер, коли мало не з кожного провулку долинав свист і хтиві «компліменти», дівчина картала себе за такий вибір.

- Ми ж в усіх на виду! І чим це безпечно? – прошипіла вона до одної з супроводжуючих.

- Ми завжди на виду. Саме тому ми знаємо і потаємні ходи, і море інформації. Ховатись на виду. Ніхто не подумає шукати леді-втікачку в компанії куртизанок… Ах! - дівчина легенько засміялась до якогось п’яниці і вправно викрутилась з його рук. – Ми майже на місці. Потерпи!

І Сільві терпіла. Ніби в неї був вибір! Вона старанно ховала рукавиці за недостатньою кількістю тканини в сукні, посміхалась своєю найширшою посмішкою по-сторонах, доки сонце повільно котилось за обрій. Артур виходив на зв’язок кілька годин тому, через золоту сережку у вусі Сільві. У нього була така сама. Завдяки ній дівчина могла чути його думки. Це заспокоювало. Надавало сил.

- Усе. Стійте, - сказала голова групи, коли дівчата сховались в тіні непримітного провулку на набережній. Дівчина дістала з кишені маленьке дзеркальце. Спіймала промінчик від тьмяного світла ліхтаря. – Нам далі не можна. Ти маєш чекати тут. За тобою прийде Фіалло або Артур. Я подала їм сигнал. Тобі залишається лише чекати.

- Але ж… Що мені робити, якщо ніхто не прийде?!

Дівчина з легким сумом поглянула на Сільві. Зітхнула. Підійшла ближче та скинула з плечей шалик. Надягла на золотоволосу.

- Тримай, - вклала в її руку дзеркальце. – Якщо за п’ятнадцять хвилин ніхто не з’явиться сигналізуй відблисками. Три коротких рази. Якщо і тоді ніхто не прийде – біжи на причал, сідай на шхуну «Плавник дельфіна» і пливи звідси. Команда і капітан знають, що ти прийдеш. Бувайте, леді Сільві.

Куртизанки зникли в тінях позаду Сильвії, залишивши неприємне відчуття проблеми у якій вона опинилась. «…і пливи звідси», - легко їм казати. Сільві не могла відплисти сама. Відчувалось, що дівчина не все сказала. «Якщо ніхто не прийде – значить їх спіймали», - саме це читалось в її погляді, але залишилось не вимовленим.

Плеча Сільві торкнулись холодні пальці. Вона коротко скрикнула і впустила дзеркало, що крутила в руках. Хрускіт скла розлетівся у стінах провулку.

- Тихо! Це ж я! – в світлі ліхтаря мигнула знайома вісімка на шиї хлопця.

- Фіалло! Налякав мене! Подивись тепер на це! – юнак схилив голову до друзків дзеркала. Стиснув плечима, не знайшовши нічого цікавого. – Сім років! Сім років не бачити щастя тому, хто розіб’є дзеркало!

- Ти віриш в ці забобони?

- Ми живемо в світі чаклунів і проклять! Так, в цей забобон я вірю.

- Гаразд, нехай тоді це буде відноситись до мене. Я тебе налякав - то і невдача моя. Стало спокійніше? – всміхнувся він у своїй звичній звабливій манері. – Ходімо. Шхуна скоро відпливає.

- А Кассій?

- Вони прочісують іншу частину міста. Тут вже завершили.

- Артур?

- Він чекає на кораблі.

Сильвія накинула шалик на голову, ховаючи обличчя. Стурбовано торкнулась золотої сережки. Хлопець перевів її через мощену набережну, провів сходами, що вели до самої води. До шхуни «Плавник дельфіна» залишилось подолати довгий дерев’яний причал, заставлений діжками, сумками та ящиками зі здобиччю. Ліхтарі ледве підсвічували дошки, світло відблисками мерехтіло в брижах.

Від жаданої свободи Сильвію відділяло кілька кроків. Але проблеми почались на першому ж з них.

- Сільві! – встиг крикнути Фіалло перш ніж один з банди Мура вирубив його ударом кийка по голові.

Дівчина обернулась і перед очима розгорнулась картина, як хлопець повільно осідає на дерев’яний причал, тримаючись за потилицю. Бандит переступає його і насувається на Сильвію. Вона задкує. Та підбор туфель застрягає в щілині між дошками –  дівчина падає. Не встигає отямитись, як опиняється в руках чоловіка. Туфлі залишаються в причалі.

- Відпусти мене! Пусти! – кричить вона, але її перебивають:

- Золота пташка нарешті спіймана.

Від металу, що дзвенить в голосі дівчина здригається. Бандит розвертає її обличчям до шхуни, до свободи, яка була так близько, та все ж – недостатньо. З тіней палуби важким кроком на причал ступає Кассій Мур. Його щока зі шрамом спотворена ще більше – опіками від вогню, що охопив маєток барона Дюпрі і не шкодував нікого. Їх розділяє достатня відстань, щоб дівчина не бачила, яким гнівом спалахують сині очі чоловіка.

- Цікавий магічний предмет ця сережка, - він крутить в руках пару до її власної прикраси. В блондинистій голові спливають слова з прокляття п’яного моряка з таверни «Мертвий дельфін»: «Нехай твій ворог почує тебе». - Чому, Сільві? Чому ти просто не можеш залишитись зі мною? – та вона мовчить, стискає кулаки. – Чим я гірший від нього?! – гарчить Кассій.