Глава 25 Одкровення

Артур нервово ходив по малесенькій кімнаті у підвалі «Морячок Моллі». Він то спирався на стіл під стінкою, то сідав на старе скрипуче ліжко, то сував стілець. Дивився на вогонь кількох свічок, що ледь підсвічували простір. Більше у цій кімнатці не було нічого. А що ще потрібно втікачеві?

Коли Елла почула, що Кассій Мур та його бандити розшукують «мисливця» – не на жарт розлютилась, хоча злякалась ще більше. Але Артур виконав умову – він дістав ключ, що відкриває будь-які замки і тепер власниця борделю не могла відмовити йому.

- Один день. Я можу дати вам притулок і захист лише на день. Не змарнуй його, Артуре, - хитро примружилась жінка. А після цього почались пекельні муки.

Хлопця потягли до ванної, де відмили до блиску: ароматичні масла, дивне мило, жорсткі мочалки. В якийсь момент Артуру навіть здалося, що з нього здерли засмагу. Відпустили його лише коли шкіра на пальцях почала зморщуватись.

У двері тихо постукали. Артур завмер посеред кімнати.

Всередину безшумною хмаркою впливла дівчина. Золоте волосся заплетене в косу, біля сукня, більше схожа на нічну сорочку, боса. Сині очі були опущені в підлогу, але від Артура не сховалась жодна подряпинка, жоден синець на руках та смуток, що огортав її.

- Привіт.

- Привіт, - вона підійшла до нього. Майже впритул. Так близько, що він відчув її знайомий солодкий запах. Закусила губу. Нарешті підійняла очі. Всміхнулась. – Що це? – вказала на його волосся.

- А, це Елла постаралась, - Артур ніяково відвів очі.

- Виглядаєш, як лицар на королівський службі, - захіхікала. Сильвія простягнула руку в рукавиці. Розтріпала його шоколадне волосся. - Так краще. Так ти знову мій Артур Хетувей.

Від слова «мій» золотисті очі поглянули на дівчину. Знайшли її погляд. Вивчили усі емоції, що вирували всередині цієї блакиті.

- Я кохаю тебе… - раптом промовила вона. – Я кохаю тебе, Артуре Хетувей. Вибач.

- За що ти вибачаєшся? – вперше з моменту смерті батьків його голос тремтів.

- За те, що тебе кохає така погана людина, як я.

- Ти не погана людина.

- Я вбивця.

- А я грабіжник. Ми ідеальна пара, - всміхнувся він. Її здивували ці слова. – Я знаю, що завтра ти відпливеш на першому кораблі. І, якби я сказав, що хочу поїхати з тобою, ти б дозволила мені цю примху?

- Я не… Ти… - Сільві на секунду втратила мову. Вона не дозволяла собі навіть мріяти про це. Щоб Артур поїхав із нею? Вона не могла просто вирвати його з життя, яке він побудував і затягти у невідомість просто тому, що їй так хотілось. Вона боялась спитати, бо була впевнена, що почує відмову, але зараз… - Я була б найщасливішою людиною у світі…

- Я кохаю тебе, Сільві. І, якщо ти дозволиш, то я піду за тобою хоч на край світу! Я просто…

Вона не дала йому договорити. Припала палким спраглим поцілунком до його вуст, абсолютно збентеживши серце і душу. Артур одразу притягнув її ближче, бажаючи розчинитись в цьому моменті. Розчинитись у ній і в цих почуттях. Він хмелів від її запаху, від її близькості. Він не вірив, що колись зможе покохати, але це сталось і тепер його серце шалено гупало вимагаючи більшого.

Артур насилу розірвав поцілунок. Важко дихаючи, притулився своїм чолом до чола Сільві. Прикрив очі на мить.

- Сільві. Я маю тобі сказати. Я надто щасливий. Якщо ми продовжимо, не думаю, що… - він важко ковтнув, женучи з голови образи, що розпалювали кров. - Не думаю, що зможу стриматись…

- Я не думаю, що потрібно стримуватись… - прошепотіла вона. Артур відсторонився, серйозно подивився на дівчину. Хоч вона і сказала це з беззаперечною впевненістю, та її вуха почервоніли аж до кінчиків. – Я не просто так це говорю, - поспішила додати. - Я справді кохаю тебе, Артуре і… Хіба є краще місце в світі ніж бордель? – хитро всміхнулась вона.

І Артур міг би назвати їй сотню кращих місць, та ніколи б не наважився зіпсувати цей момент. Не хотів, щоб вона злякалась чи передумала. І це було так егоїстично. Його кров вже скипала від бажання, яке він передав палким поцілунком Сільві.

Він кусав її губи і випивав кожен стогін зірвавшийся з них. Пестив її шию поцілунками, поки в неї не підігнулись коліна. Хлопець підхопив її на руки, а вона міцно обхопила стегнами його торс. Він опустився разом з нею на ліжко і ще раз зазирнув в очі, питаючи дозволу, шукаючи підтвердження правильності своїх дій. І знайшов його в новому глибокому поцілунку. Його руки ковзнули до плечей і, ніжно лоскочучи шкіру, стягнули сукню з тендітного тіла. Матерія полетіла додолу.

Сильвія коротко хапала повітря, ледве доживаючи до наступного дотику, що приносив ще більше насолоди. Кров кипіла, відкидаючи усі сумніви, спалюючи усі страхи. Старе дерев’яне ліжко жалісно ритмічно скрипіло від пристрасті, що вирувала між розпеченими, мов лава, тілами і двома до нестями закоханими серцями.

***

Вони не знали котра була година. Просто лежали поруч, насолоджуючись важким гарячим диханням одне одного. Свічки майже догоріли і Сільві була рада тому, що Артур не бачить, як у неї кожного разу червоніють щоки від її нещодавніх дій.

- Що сталось в маєтку барона? – хлопець пальцями виводив узори на спині Сільві, запускаючи хвилі мурашок по її шкірі.