Глава 24 Старі знайомі

Зої тримала леді за руку і впевнено тягла в невідомому напрямку. Сільві не пручалась. Просто переставляла ноги. В якийсь момент в місячному сяйві замерехтіла річка, а за нею на них вже чекала темна фігура. Служка не стала притримувати леді і дозволила Сильвії самій подолати перепону.

- Час їхати. Він не стане шукати її там.

- Так. Застрибуйте. Їдьте так швидко, як тільки зможете.

- Фіалло? – впізнала голос Сильвія.

- Привіт, - карі очі невесело всміхнулись до неї. Юнак був стомленим, все ще із синцем під оком. Вона не бачила його лише кількадесят годин, а здалось, наче пройшла вічність.

- Що ви вдвох замислили?

- Зої відвезе тебе в безпечне місце. А я поки що затримаю Кассія. Завтра вночі ви сядете на корабель і більше він тебе не знайде.

- Ні.

- Тобто?

- Ні. Ти відвезеш мене туди. Або просто скажеш, куди їхати. Зої! – дівчина кинулась до служки і стисла її долоні. – Ти не мала постраждати, - навіть крізь темряву лісу Сільві бачила червоний слід від удару барона.

- Ви не праві, леді. Усі ці роки я була вірним шпигуном Кассія. Мені так прикро, що я навіть не можу просити вас про пробачення…

- І не мусиш. Я не злюсь і не звинувачую тебе. Ви обоє так довго намагались мене попередити. Допомагали мені, ризикуючи собою. Я мала зрозуміти усе це раніше. Набагато раніше. Мені жаль, - сльоза зірвалась з вій.

- Ні-ні, що ви!

- Так. Більше я не наражатиму тебе на небезпеку. Ти винна мені лише одне, Зої. Бути щасливою. Із тим твоїм кравцем. Кассій не залишить вас в спокої. Їдь до нього. Сідайте на перший корабель, що відправляється з порту і не повертайтесь. Будьте щасливі подалі від Монка.

- Але ж леді…

- Я не приймаю відмов. Це мій подарунок тобі, - Сильвія витягнула мішечок із золотом і вклала в руки служки. – Будь ласка, - жалісним тоном попросила в останнє.

Зої вагалась. Це були видно і по її очах і по рухах. Та обдумавши усе, кивнула.

- Гаразд, - палко обійняла дівчину. – Бережи себе, Сильвіє. І пробач.

- Візьми коня. Так ти виграєш для нас час, - Фіалло допоміг Зої забратись верхи і та умчала в ніч на коні Сильвії. – Ходімо, - хлопець потяг золотоволосу далі лісом.

***

- Де вона? – з порогу закричав Артур. – Елло!

Куртизанки переполохались. Клієнти, що розраховували на приватність та анонімність, поспішили покинути заклад, прикриваючі обличчя. Охорона вже збиралась випровадити незваного гостя, та їх перервав сильний жіночий голос:

- Що ти тут робиш, юний грабіжнику? – Елла стояла на балконі. Навіть крізь маску на її обличчі Артур бачив презирство з яким вона дивиться на нього. Легкою ходою жінка збігла вниз, притримуючи шовкову сукню, що була швидше аксесуаром ніж одягом і зовсім не ховала її тіла.

- Де вона?

- Не розумію про кого ти, – відмахнулась від хлопця голова «Моллі».

- Мені надіслали повідомлення, що дівчина з золотим волоссям та синіми очима в тебе.

- А! Ти про неї, - загадково шепнула йому. – Моя нова робітниця, - всміхнулась.

- Вона не робітниця! – скипів Артур і зробив кілька кроків вперед. – Я забираю її.

- О, ні, хлопчику, - тикнула жінка його пальцем в груди, зупиняючи. – Я пообіцяла їй захист, якщо вона відпрацює його. І дівчина погодилась.

- Ти винна мені, Елло.

- Не зазнавайся, юначе. Я зробила виняток і віддала тобі Ліану, пам’ятаєш? Той борг давно сплачено.

- Тоді зроби мені послугу!

- Обманювати Кассія Мура рівно самогубству! Така «послуга» надто дорого мені обійдеться! – стояла на своєму голова борделю.

- Що ти хочеш взамін? – Артур знав: немає нічого у цьому світі, що не можна було б викупити, треба лише знайти правильну ціну.

- О-о-о, це вже інша розмова, - Елла пожувала губу. В її голові спливали десятки можливостей, предметів та інформації, якими б вона хотіла володіти. Та вибрала вона одне: - Пам’ятаєш місце, де ми познайомились?

Артур мчав так, що чув лише свист вітру у вухах. Дахами і провулками він дістався старовинної будівлі. Проникнути всередину сьогодні буде просто. Ще простіше пройти в приміщення акторів. Не просто виманити директора.

Мисливець у плащі із брошкою оленя зайшов в прибудову міського театру. Він був нахмурений і пильний. Окидав поглядом людей та приміщення. Переступав скрипучі дошки на підлозі. Прокрався до кабінету директора.

«Певно новенький», - зневажливо перекидались словами актори других ролей.

До кабінету спочатку постукав. Не отримавши відповіді, пройшов всередину. Все ті самі меблі та розкидані папери, які мало його цікавили. Артур попрямував до стелажів з книгами, чітко виконуючи накази «Моллі». Відшукав потрібну книгу та скриньку за нею. Дістав ключа та якийсь синій порошок. Посипав порошком шухляду і лише потім відкрив ключем. Витягнув звідти згорток. Робив усе швидко. Без сумнівів. Без затримок.