Глава 22 Хто ти?

Коли усі сльози минули, а в руки та ноги нарешті повернулись сили, Сільві не стала зволікати. Змінила вечірню сукню на зручну повсякденну, накинула плащ, взяла шкіряну сумку, куди поклала мішечок з золотими монетами. Торкнулась рукавичками чорної пір’їнки на піратському капелюсі.

«Ти залишила в мене свій подарунок», - із легким острахом Артур протягнув їй предмет.

Він знову робив це. Знову вкладав в руки Сильвії квиток на волю. Ні до чого її не змушуючи і не просячи нічого взамін. Він знову дав їй ключа від її золотих ґратів. І Сільві закохалась у нього ще більше…

«Стривайте, я закохалась?» - раптове усвідомлення власних почуттів захлиснуло хвилею тепла та сорому. Зізнатись собі в такому було важче, ніж просто поцілувати Артура. І що їй тепер робити, коли вона побачить його?

А, чи побачить?

Їй треба тікати зараз. Якщо вона забариться, може статись біда. Кассій вже знає, що її думки зайняті іншим. І що вона бачилась з ним на балу. Стане розшукувати його. Треба не допустити, щоб знайшов. Але вона мусить його запитати, розказати, можливо, попрощатись.

Рівно за розкладом зміни караулу, Сільві відкрила двері в коридор. Тихо прослизнула в кімнату вкінці коридору. Леон Дюпрі сидів в ліжку. Не спав. Не здивувався, коли до нього прийшла нічна гостя. Сильвія підійшла до високого ліжка і опустилась поруч із ним на коліна.

- Я мушу йти, Леоне. Йти назавжди. Дякую тобі за все. І пробач мені за все, - хлопчина просто дивився на неї скляними очима. Сільві рвучко притягнула його до себе в обійми, та за мить відпустила. Вибігла в коридор, змахнувши сльозу.

Тихо і швидко, мов дика тропічна кішка, вона спустилась на перший поверх. Мало не влетіла в спину охоронцю, що чатував за дверями в сад. Тоді дістала з сумки невеличку скляну статуетку журавля. Подарунок на день народження від Зої. Сільві не знала навіщо забрала його, але тільки він здавався їй щирим. Дівчина притулила статуетку до вуст. Пригнулась і перебралась з тіні в тінь. Відкрила хвіртку, благаючи, щоб вона не скрипнула. Скинула руку над головою і з усієї сили відпустила журавля у вільний політ.

Хрускіт скла розрізав тишу.

- Що?! Хто тут? – насторожився вартовий. – Гей! Ану стояти! – гаркнув він у порожнечу. Не отримавши відповіді нахмурився і, тримаючись за ефес меча, попрямував у зелену огорожу, звідки долинув звук.

Щойно темна фігура завернула за ріг, Сільві вискочила на терасу, тихо причинивши за собою двері. Навколішки вона проповзла по інший бік огорожі від вартового. А діставшись лабіринту вскочила на ноги і помчала геть з цього пекельного маєтку. Геть від старої себе, яка боялась коїти дурниці, яка боялась жити повним життям за межами золотої клітки. Геть з життя, яке їй остогидло!

Сільві шепотіла під носа напрямки: ліворуч, праворуч, праворуч і знову ліворуч і ліворуч. Вона знала цей маленький лабіринт на пам’ять, але замість виходу на неї чекала стіна. Дівчина влетіла носом прямо в гілки. Подряпала щоку, вибираючись з них. Шок відняв в неї мову. Сильвія розвернулась, щоб бігти назад, та яскраве світло засліпило їй очі.

- Та-ак, так, так. Сильвіє, ти знову випробовуєш мою щедрість та турботу?

По самих лише контурах фігури і колючому зверхньому голосу вона зрозуміла - барон.

- Ні... - прошепотіла гарячково. Примружилась на тінь. Руки затряслись. Очі шукали вихід, якого не було.

- Схопити її! - рявкнув Еверетт і з-за його спини відділились дві тіні – вірні пси Дюпрі. Вони насувались на неї.

- Ні-ні-ні... Ні! - відчайдушно закричала дівчина. Сільві розвернулась до стіни з кущів і почала руками виривати з неї гілки та листя. - Ні! - дряпала кігтями свіжу зелень, але на місці опалої відростала нова. - НІ!

Коли пси були вже за крок від неї, Сильвія рвонула вбік, в надії оминути неповоротких велетнів. Не змогла. Вони міцно схопили її під руки. Вона дряпалась, кусалась та билась. Звивалась в їхніх руках, бажаючи вирватися. Відчайдушне «НІ» вкотре пронеслось над зеленим лабіринтом. Один з охоронців Дюпрі перехопив обидві руки Сільві, завів їй за спину і стиснув ребра до легкого хрусту. Тихий писк і дівчина осіла безвольною оболонкою в руках велетня.

Прийшла в себе уже в кабінеті барона Дюпрі, коли її поставили на ноги.

- Паршивка! – ляпас і голова відвернулась вбік. Як тільки не впала? І сама не знала. Еверетт витрусив на стіл вміст її сумки. – Ха! В піратки подалась? Пригод захотіла? – гарчав він. Але Сильвія все пропускала мимо вух. До моменту, коли барон всміхнувся і крижаним голосом промовив: - Мені це набридло. Я вб’ю тебе! – він загрозливо налетів на неї, схопив за тонку шию, але відсахнувся так само швидко.

- Ну, спробуйте. Я не боюсь смерті, - із легкою посмішкою промовила Сильвія, вперше зазирнувши в очі Еверетту. Краєм ока помітила за його спиною Кассія – погляд сповнений гніву та жорстокості. Його жовни ходили під шкірою.

М’язи на обличчі Дюпрі сіпнулись. Як це завжди бувало, від аристократичної гордовитості не залишилось ні сліду. Він відійшов до столу, взяв звою тростину. Завмер на секунду. А потім вдарив ціпком так, що в паркеті залишився слід.

- Гаразд, - недобре мовив. - Якщо ти не боїшся смерті, то дивись, як вмирають ті, кого ти любиш. Приведіть! – гаркнув Еверетт і один з охоронців зник в коридорі.