Глава 20 Бал

Сільві не помітила, як почався новий ранок. Сонце плавно змінило зорі, розвіюючи темряву, а вона все ще сиділа під ковдрою, не закривши очей ні на секунду. Легкий стук у двері вивів її із заціпеніння.

- Так? – ледь подала голос Сільві. У дверях стояв Кассій. Плечі одразу напружились.

- Можна? – обережно запитав він.

Дівчина кивнула. Парубок плавно підійшов до її ліжка, причинивши за собою двері. Кассій Мур присів на краєчок боком до неї, зім’явши простирадла. Сильвія поклала голову на коліна і розглядала його вольовий профіль, спину і тугі м’язи під легкою білою сорочкою. Трохи хриплим голос він промовив:

- Вчора я… трохи погарячкував… Я не хотів тебе образити… Просто… Я не знаю, як жити, якщо ти будеш ображатись на мене. Я не мав такого казати… Пробач мені.

Сільві мовчала. Вона не знала, що має відповісти, чи як буде краще. У вухах дзвенів сталевий голос із ночі, та зараз перед нею сидів ніби зовсім інший хлопець. Дівчина протягнула руку і поклала долоньку в рукавиці йому на спину. Сільві відчула, як Кассій легенько затремтів і випрямився. Він повернув голову і зустрівся з її поглядом. В його синіх очах читалось захоплення і подив.

- Усе добре. Я не ображаюсь, – легенько всміхнулась вона. Кассій миттєво взяв її долоньку і притулив до своєї щоки. Сільві глибоко повільно вдихнула, продовжуючи лагідно посміхатись.

***

- Пошта, пане, – промовила Зої, протягуючи Еверетту невеликий стос листів. Барон поставив чашку із чаєм на стіл, витер губи рушником і тільки тоді прийняв листи.

Сніданок в маєтку Дюпрі підходив до завершення. Сільві сиділа по-праву руку від Еверетта і намагалась робити вигляд ніби п’є свій чорний чай. Попри літню спеку, барон змушував їх дотримуватись сніданку аристократів і завжди пити гарячий чай після основних страв. Леон, що сидів навпроти дівчини так само крутив свою чашку, лиш зрідка роблячи ковток напою.

- Хм… – протягнув Дюпрі, роздивляючись вишуканий смарагдовий конверт з золотим візерунком по краях.

Сільві не могла розгледіти іменну печатку, хоч і мала підозри щодо відправника. Зої подала господарю ніж для листів із головою лева на рукоятці. Барон відкрив конверт, дістав листа і розгорнув його. Швидко пробігся очима і звів брови до перенісся. На тильній стороні дівчина побачила вишуканий герб із лілій, намальований золотою фарбою.

- Хіба це не герб графства Вінстон? – намагаючись бути байдужою запитала Сільві. Еверетт кивнув.

Рід Вінстон був дуже древнім. Їхні пращури з покоління в покоління були при королівському дворі, як радники монарха. Їх поважали, до них дослухались, вони мали вплив на світські кола королівства Розенталь. Мати дружбу із родом Вінстон було престижно і не просто. Вони не підпускали до своїх справ абикого. І одним із цих «абихто» вже давно був рід Еверетта Дюпрі. Вінстони мали тісну дружбу із родом померлої дружини Еверетта Елеонор. Та її раптова смерть кинула тінь на репутацію Дюпрі не тільки в світських колах, але і в очах тодішнього графа Вінстон, який нещодавно помер. Тепер графом є його єдиний молодий син.

- Із великою честю і великою повагою, Графство Вінстон і я, Граф Прескотт Вінстон особисто, запрошую Вас, Бароне Еверетте Дюпрі, на бал-маскарад на честь дня народження моєї нареченої. Обов’язкова умова – присутність молодої леді, яка ще не дебютувала у вищому світі і зможе скласти компанію моїй нареченій леді Марті. Магічні предмети зміни зовнішності також обов’язкові. Місце: замок Вінстон, час: останній день цього тижня, за дві годин після заходу сонця, – зачитав барон і насупився.

Сильвія розуміла – це не просто лист, не просто бал і не просто слова. Вона мала такий чудовий шанс вийти за стіни маєтку ще раз. Вона могла отримати цей шанс, якщо правильно розіграє карти. Дівчина поправила волосся і округлила очі в удаваному здивуванні:

- Бал? В графстві Вінстон? З чого б це їм надсилати вам листа, пане? Вони вирішили познущатись?

- Не схоже. Тут стоїть особиста печатка графа.

- Особиста? – барон кивнув, все ще пильно дивлячись на цупкий папір. – Хм… Тоді що це? Спроба налагодити зв’язки? Зарити старі образи? Чи перевірити наскільки барон сповнений сили? Хочуть позбутись конкурента?

- Не знаю, не знаю, – протягнув Еверетт.

Єдине, окрім його жадібності, на чому вона могла зіграти, було почуття конкурента, який наступає йому на хвіст. З цієї причини барон прибрав зі шляху багатьох людей, які хоч на один відсоток могли становити загрозу, останнім на зараз був капітан Бланш.

- Чи… – обережно почала Сільві. – …хочуть виставити вас в дурному світлі, якщо ви не з’явитесь на бал? Скажуть, що барон Дюпрі не бажає миритись із благородним родом Вінстон. Почнуть крутити заколоти проти вашої фір…

Чашка із недопитим чаєм відлетіла вбік і розкололась об стіну. Сільві з Леоном здригнулись, але не зрушили зі своїх місць. Дюпрі стукнув кулаком по столу і злобно промовив:

- Графський недомірок! – обличчя Еверетта перекосило від люті.

Сильвія швидко відвела очі і потупилась в тарілку, вчепилась пальцями в тканину сукні. «Тільки б не посміхатись», – як мантру, повторювала в голові. Тим часом барон рвучко підійнявся і його стілець зі скреготом від’їхав назад.

- Зої! – гримнув він служницю.