Глава 19.2

Сонце було вже високо, коли вони виїхали на пагорб за містом. Артур призупинив коня, позиченого в Джефрі, на цей раз із дозволу власника. Сильві підставила обличчя сонячним променям і прикрила очі, вдихнувши гострий запах магії та свіжість Лісу мрій. Вона поглянула на порт і, якби не сильні руки Артура, впала б з коня. У порту швартувався величний корабель, чиї багряні вітрила, мов вогонь, обпекли думки дівчини.

Вони повернулись. Занадто рано, занадто швидко. Жодного плану втечі на зараз, жодного шансу втекти зараз. Та, тепер, чи зможе вона взагалі втекти..? Волосся на шиї ворухнулось від гарячого подиху і серце загупало швидше.

- Їдьмо! Негайно, Артуре! – запинаючись промовила Сільві.

- Що сталось? – схвильовано спитав юнак.

- Мені потрібно повернутись в маєток. Якнайшвидше! Благаю! – сині очі бліднішали із кожною секундою і Артур, не гаючи часу, пришпорив коня.

***

Під’їхавши до маєтку Дюпрі зі сторони саду, Артур допоміг Сільві зістрибнути з коня на вузький кам’яний стовп поміж зеленої огорожі. Тінь, від крон лісних дерев, ховала їхні фігури. Золотисті очі Артура вп’ялись поглядом в дівчину, що так само пильно дивилась у відповідь. Хлопець протягнув Сільві руку і та вклала свою долоньку в його. Юнак зчепив їхні пальці і з усією серйозністю мовив:

- Обіцяй, що ми ще зустрінемось.

- Обіцяю, – сором’язливо видихнула дівчина. – Тобі треба їхати.

Жодних незручних питань, жодних істерик. Лише тремтяче розуміння у погляді. Артур кивнув і, залишивши легкий поцілунок на рукавиці, жар якого пройшов навіть крізь тканину, зник поміж стовбурів і кущів у темряві лісу. Сільві зістрибнула на землю і помчала в бік тераси. Підбори ритмічно стукотіли по камінню доріжки, оминаючи озерце і зелений лабіринт. Добігаючи до тераси, дівчина помітила рух метушливих тіней за скляними дверима. Вона злетіла сходами і перш ніж двері відчинились, встигла схопитись за стілець і спертись рукою на стіл.

- …багато справ і…

- Вітаю вдома, пане Дюпрі! – перервала Еверетта дівчина. Вона посунула стілець назад до стола і присіла в кніксені. – Ви так несподівано повернулись, що я навіть не встигла вас зустріти належним чином.

Барон зупинився, пильно роздивляючись її. На щастя, зачіска трималась, мов приклеєна, а от розпашіле обличчя, важке дихання і крапля підступного поту, що стекла по щоці, привернули увагу. Сільві перевела погляд за плече Дюпрі і зустрілась із очима Кассія Мура, що був смурніший за грозову хмару. За ці неповних шість днів вона не придумала, як себе поводити із Кассієм та що робити із зізнанням і поцілунком. Судомно вдихнувши, Сильвія відвела погляд і сфокусувалась на Фіалло, за іншим плечем барона. Юнак був на диво спокійний і лише жовна на вилицях видавали стурбованість. Стало зрозуміло – барон не знає про те, що вона покидала маєток, не знає де була, і єдиний спосіб не видати себе – слідкувати за рухами кареокого хлопця. Дюпрі хмикнув і сказав:

- Мені сказали, що ти захворіла.

- Трохи. Голова крутиться, тому і вийшла на свіже повітря, – чиста магія, під її зовнішній вигляд кращої брехні і годі вигадувати. – Як пройшла поїздка?

- Усе швидко владналось, – барон, незвично для нього, пересмикнув плечима і кинув швидкий обережний погляд через плече, де стояв голова банди. Сільві вирішила, що це дивно. – Море було спокійним. Я втомився. Вечеряйте без мене.

Еверетт розвернувся до будинку і ледь не налетів на двері. Фіалло швидко відкрив їх і барон, бурмочучи собі під ніс, нервово покинув терасу. Сільві відсунула стілець і важко опустилась на нього. Нарешті змогла глибоко вдихнути, хоч її досі свердлили поглядом два юнака. Сільві підняла очі на Фіалло і той зухвало підморгнув їй. На обличчі дівчини з’явилась широка посмішка. Вона навіть забула, що сердилась на цього красеня.

- Фіалло, ти не залишиш нас? – перервав ці дивні обміни поглядами шовковистий бас. Фіалло стурбовано поглянув на друга і мовчки увійшов в будинок, зачинивши двері.

Сільві відчула себе некомфортно під важким пронизливим поглядом Кассія Мура. Все ті ж сині очі, злегка засмагла шкіра, шоколадне волосся, що прикривало чоло, страшний шрам, суворий погляд і підібгані губи. І все ж, щось невловимо змінилось.

- Що ти робиш? – після довгого мовчання нарешті промовив Кассій.

- Роблю що? – не зрозуміла дівчина, та підіймати очі не стала і вп’ялась поглядом в м’язисті оголені руки подекуди вкриті тонкими шрамами.

- Справді не розумієш? – Сільві хитнула головою. З тону хлопця було ясно, що він скипає. – Хто він? Той недомірок із пляжу! – губи автоматично надулись, а очі зустріли суворий погляд.

- «Недомірок»? – підвищила голос дівчина. І тут вона зрозуміла, що він підловив її. – Щ-що ти верзеш? – заминаючись, поспішно додала вона. Кассій всміхнувся. – Ти слідкував за мною! Це втручання в особисте життя і…

- В тебе немає «особистого життя». Вирішила змінити існуюче? Чи вирішила побути підстилкою за пару золотих? – Сільві підірвалась на ноги. Їй ніби дали дзвінкого ляпаса, від якого у вухах зашуміло. Обурення і розпач скипали в крові. – Як відчуття, коли його брудні руки торкались тебе?

- Та як ти смієш! – вона не збиралась продовжувати цю розмову і ступила до дверей. Та Кассій грубо схопив її за руку і притягнув до себе.