Глава 19 З небес на землю

Яскраве літнє проміння проникало крізь повіки і нагрівало повітря кімнати. За вікном голосили люди. Місто оживало. Щось лоскотало ніс. Під боком хтось рівномірно дихав. Артур розплющив очі і швидко усвідомив де знаходиться і в чиєму волоссі заплутався. Юнак обережно прибрав золотисті пасма зі свого обличчя. Він боявся, прокинувшись, не знайти її коло себе, та Сильвія солодко спала поруч, заховавши носик в Артурову шию. Хлопець припіднявся на ліктях, намагаючись не розбудити дівчину.

І ось він сидить, рахує хвилини, розглядає її ніжне кругле обличчя, пухкі вуста, довгі темно-коричневі вії та світлі брови. Він хотів би лежати отак із нею цілу вічність, вічність дивитись на неї. Навіть, якщо зорі впадуть і вдарять об стіни, чи озера затоплять кімнати. Хай там що коїться в світі, він би оберігав її сон.

На першому поверсі бряцнув дзвіночок. «Кетті», - подумав Артур. Познайомити їх було не найгіршою ідеєю. Можливо, чаклунка вигадає щось, що послабить прокляття. Обміркувавши цю думку, юнак вирішив спочатку попередити власницю крамниці про гостю. Затримавшись іще на кілька хвилин біля Сільві, він обережно зліз із ліжка.

- Ще… п’ять хвилин… П’ять… хвилин, – прошепотіла Сильвія і сильніше скрутилась клубочком. Артур посміхнувся і ніжно чмокнув її в чоло. «А раптом піду – забуде про мене?» - від цієї думки струм пробіг нервовими закінченнями і хлопець здригнувся, зробив глибокий повільний вдих.

За кілька хвилин вже причесаний і усміхнений Артур легким кроком спускався зі сходів, переступаючи, постійно скрипучу, п’яту сходинку. Крамниця була сповнена світла та затишку. Усі барви сьогодні здавались яскравішими, а запахи і смаки сильніше вираженими. Покупців ще не було і тишу в крамниці порушував лише звук пересування коробок та склянок у коморі, де юнак і знайшов чаклунку.

Кетті була закутана в чорний плащ, що практично зливався з її чорним кучерявим волоссям. Чаклунка намагалась дістати щось із одної з верхніх полиць, коли Артур привітався:

- Привіт! – якась колба впала і розлетілась на уламки в усі боки.

Кетті здригнулась і озирнулась на хлопця. Уся в чорному, навіть сукня. Її зелені очі, здавалось, були не просто переляканими, а шаленими. Та вона миттю опанувала себе і посміхнулась.

- Артуре! Ха-ха! Ти налякав мене!

- Я помітив. Зачекай, я принесу віник, – хлопець підійшов до головного прилавку і звідти дістав металевий совок і вже пошарпаний віничок. Кетті присіла і почала збирати великі уламки до купи, поки Артур змітав малесенькі кристалики скла довкола неї. – Що ти шукала?

- А? А! Всього лиш кристали пам’яті.

- Вони ж у шухляді головного прилавку.

- Ха-ха! Точно! І чого це я? – Артур знизив плечима і присів навпроти чаклунки, щоб згрести усі уламки в совок.

Кетті розглядала великий вцілілий шматок з гострим краєм. Ніби намагалась знайти у ньому відповідь на якесь питання. Артур зібрав усі уламки докупи, та, коли почав вставати, чаклунка підійнялась одночасно із ним. Хитнувшись вперед, дівчина зачепила гострим краєм уламка Артурову руку з якої миттєво побігла цівка рубінової крові. Хлопець відскочив із дзвінким: «Ай!».

- Оминай мене прокляття! Вибач! Вибач, Артуре! Не розумію, що сьогодні зі мною! Ось, – вона миттю витягла із кишені плаща білосніжну хустку і простягнула йому, – тримай! Треба знайти цілющу мазь! Ти згоден?! – Артур витирав кров і притискав тканину до рани.

- Так, – чаклунка хмикнула. Чи йому здалося? – Отам була, в коробці, – він кивнув на коробку в кутку комори. Кетті зазирнула туди і дістала одну баночку, передавши йому.

Артур підійшов до головного прилавку і поклав просякнуту кров’ю тканину на нього. Відкоркував баночку і почав втирати мазь довкола рани, щоб зупинити кровотечу. Чаклунка пройшла за ним. Кетті почала відкривати шухляди по черзі з іншої сторони прилавку. Кровотеча поступово зупинялась. Артур почув скрип сходинки. Він поглянув на чаклунку і, попри отриману рану, радо промовив:

- Забув сказати. У нас сьогодні гостя. Кетті, познайомся із Сільві, – дівчина навіть не підійняла очей. Артур повернув голову до сходів. Там стояла розхристана, заспана Сильвія. У вранішньому світлі вона знову була золотистою левицею. Набурмосеною левицею, що прискіпливо оглядала чорнявку. – Сильвіє, знайомся – це Кетті. Вона чаклунка і власниця крамниці.

- Артуре, тут щось не… – знову бряцнув вхідний дзвіночок. Артур і Сільві озирнулись.

- Коли вже скінчиться ця спека! Знаєш, Артуре, я більше люблю осінь! Коли листя кружляє дов… – у дверях стояла… Кетті? Чорняве кучеряве волосся, зелені очі, яскрава зелена сукня і питання у погляді.

- Це н-не… – хлопець вирячив очі.

Він повернувся назад, але за прилавком вже нікого не було. Рипнули двері чорного ходу. Артур кинувся до них. Хтось гукав його з-за спини, лунало здивоване: «Артуре? Що відбувається?». Юнак вилетів в провулок за крамницею, але кам’яна вулиця була так само порожня, лише мявкання вуличного кота долинало з-за рогу будівлі.

***

- Відьма? Знущаєшся? До тебе приходила Відьма і ти нічого мені не сказав? Ти втратив здоровий глузд? – вже давненько, після короткого переказу Артурової зустрічі із Відьмою, голосила Кетті.

Звичайно, юнак не розказав їй детально що сталось, лише в загальних рисах. Жодної згадки про «пташку із золота», особливу зброю чи нездійснену мрію. Кетті не була наляканою. Швидше, розлюченою та шокованою. Увесь час, поки чаклунка відчитувала Артура за дитячу поведінку, Сильвія сиділа поруч. Її стан був схожий на Кетті. Спокійна, зібрана і така гарна.