Глава 18.2

Пара оминула кілька поліцейських патрулів і опинилась у темному провулку біля скляної вітрини і дерев’яної вивіски «Магія дельфіна». Артур відкрив двері, пропускаючи дівчину вперед. Приємно бряцнув знайомий дзвіночок і двері зачинились. Артур та Сільві важко дихали після усіх подій цього дня. Дівчину більше не трясло і сльози висохли від вітру, поки вони бігли. Лише пару синців, пісок у волосі та одязі нагадували про сутичку. Вона стояла в кількох кроках від юнака, дивлячись у підлогу. Тьмяне світло вуличних ліхтарів викривляло глибокі тіні, що лягли на її обличчя. Артур нарешті вирівняв дихання і простягнув руку до Сильвії:

- Сільві… – вона сахнулась і зробила кілька швидких кроків назад, налетівши спиною на комод. Із небезпечним дзвоном хитнулись склянки із зіллями. Дівчина завмерла.

- Не наближайся. Це небезпечно. Тепер ти знаєш хто я…

- І хто ж ти?

- Я вбивця. Ти сам бачив.

- Я не знаю що бачив. І не дізнаюсь, якщо ти не поясниш, – вона мовчала. Артур зітхнув. – Сильвіє, давай піднімемось нагору і я наллю нам води? Тут купа магічних штуковин, які можна ненароком розбити у темряві і стати кроликом, чи кимось гірше, – дівчина помітила це. В її очах крамниця не просто мерехтіла, вона світилась золотом, смарагдами та рубінами, засліплюючи контури меблів.

- А що нагорі?

- Там я живу, – Артур не бачив, але був впевнений, що вона знову зробила своє фірмове «оу» вустами. – Я підійду і візьмусь за край плаща, згода?

- Згода.

Артур так і зробив. Повільно. Ніби один невдалий рух відлякає вуличну кішку. Взявся за край плаща і повів її скриплячими сходами нагору, оминаючи стелажі із магічними предметами. Сільві почувала себе цуциком на повідку. «Та хіба погано бути його цуциком..? Хіба погано бути його…» – подумала вона і вирішила, що це не найгірша для неї у світі роль. Бути в його руках – вона віддала б багато чого за цю можливість. Але перед очима все ще стояла картина того, як розбійники змішувались з піском і навічно губились під її ногами.

- Вітаю в моїй домівці, – промовив Артур, діставшись верхньої сходинки.

Він відпустив плащ, залишаючи Сільві при вході, і рушив до шафок у пошуках склянок і глечика із водою. Дівчина оглядала кімнату: кухонні шафки, причинені двері ванної, гардеробна шафа, стіл та стільці, звалені в кутку зброя на якомусь чемоданчику. Вона затримала погляд на напівкруглому вікні і сонних вулицях Монка. Перевела очі на ліжко під ним і щоки зрадницьки налились червоним. Сильвія глибоко вдихнула, женучи від себе недоречні думки.

Артур нарешті знайшов склянки і налив воду. Він махнув рукою дівчині, пропонуючи сісти на ліжко. Вона зібралась з думками і присіла на самий краєчок, поклавши на коліна плащ. Юнак поставив стілець і, взявши дві склянки, сів навпроти Сільві. Він протягнув їй воду. Дівчина підхопила склянку так, щоб не торкатись Артурових пальців і залпом випила її, як і хлопець. Світло ліхтарів підсвічувало золоте волосся Сильвії, створюючи довкола неї ореол. У цьому неправильному тьмяному світлі її обличчя поринуло в тіні і лише блакитні очі печально дивились на хлопця.

Сільві відвела погляд і їй у око впав дубовий письмовий стіл із зваленими на ньому художніми предметами. Кілька полотен були прикриті білою тканиною. І тут Сільві згадала день весілля Джефрі і Ліани.

- Фарби! Я знала! – Артур питально подивився на неї. – Запах лляного масла від твоєї шкіри. Я знала, що це були фарби. Ти художник? Як давно малюєш? Можна поглянути? – юнак криво усміхнувся.

- Просто давно забуте хобі, – різко відказав він, не давши конкретних відповідей. Забрав порожню склянку із її рук. Встав та підійшов до кухонних шафок, відвернувшись від Сільві. Розв’язав чорну хустку, що висіла на поясі і золоте мерехтіння довкола нього згасло. Не зрозумівши натяку, дівчина продовжила ставити питання:

- Який твій улюблений художник? А картина? В тебе гарні руки. Я впевнена ти маєш хист до цього!

- Не маю! – рявкнув Артур і Сільві затихла. Він прикрив очі, важко вдихнув і повернувся до дівчині обличчям. – Вибач… Я не хотів кричати, просто… – Артур помовчав і опустив золотисті очі в підлогу. Темрява кімнати сховала його обличчя. – В дитинстві я, справді, думав, що маю хист. Десь у п’ять років батьки подарували мені набір пензлів. І я години проводив за малюванням. Зображував усе, що бачив: квіти у маминому садку, світанки над хвойним лісом, королівський замок Сейфі з його баштами і синіми прапорами, портрети… – Сільві уявила собі маленького Артура за мольбертом із мазками фарби на щоках і від цієї картинки їй захотілось посміхнутись. – Це були гарні часи… – юнак пересмикнув плечима. – Поки я не дізнався, що завдячувати своєму хисту маю зачарованим пензлям, – Артур тихо хрипло розсміявся і провів рукою по обличчю, ніби намагався стерти спогади.

На пле́чі немовби тиснула тривала пауза і саме повітря кімнати. Сільві розглядала Артура у напівтемряві. Темні кола під очима, розхристане волосся, розідраний рукав сорочки і пляму… крові? Лиш зараз вона помітила синець на вилиці, поріз на чолі і глибоку рану на лівій руці. У голові промайнула думка, що і сама вона виглядає не дуже свіжою.

- В тебе є цілюща мазь?

- Ти поранена?

- Ні, дурнику, а от ти. Гадаю, в грабіжника, що живе у магічній крамниці, має бути цілюща мазь? – Артур недовірливо примружився на Сильвію. Потім підійшов і дістав металеву круглу коробочку, розміром з долоню, із верхньої шафки столу. Хлопець припідняв її, показуючи дівчині. Сільві посміхнулась і похлопала по стільцю. Артур знову сів навпроти і на відкритій долоні простягнув їй мазь. Дівчина взяла її та відкрутила. В ніс вдарив насичений запах цілющих трав: алое, кропива, полин – та магії. Ліки злегка мерехтіли в очах Сильвії. Вона набрала трохи мазі на пальці, залишила коробочку на колінах і іншою рукою відвела, просякнуту кров’ю, розрізану тканину рукава. Кров вже зупинилась і дівчина намазала рану, ніжно втираючи ліки. Артур зашипів крізь зчеплені зуби.