Глава 18 Проклята

Хоч в кільці з Артурових рук і було тепло, та морський вітер охолоджував її надто швидко. Сильвія вже збиралась попрощатись із прекрасним нічним морем і зорями, та її випередили.

- Та-ак, та-ак, та-ак! – протягнув хтось у них за спиною.

Пара різко обернулась. На березі, біля їхніх покинутих на піску речей, стояв чоловік. Ну, як чоловік. Хлопець був старший за Артура років на п’ять, але виглядав настільки здоровенним і порепаним, ніби йому було далеко за тридцять. Темна шкіра всіяна татуюваннями, написами і шрамами, лиса голова і посмішка, від якої по хребту пробігли недобрі мурахи. Сільві напевне знала, що він розбійник. І, що такі, як він, не ходять одні.

- Дивіться, які голубки потрапили до нас в сіті, – дівчина ледве не розсміялась. Писклявий голос явно не пасував цьому лисому здорова́ню. Але, щоб не робити гірше стрималась.

Сільві відчула, як напружились Артурові плечі і бачила, як блиснули його очі, оцінюючи ситуацію. Він зробив півкроку вперед, загороджуючи дівчину собою і спокійно, холоднокровно спитав:

- Ви щось хотіли, пане? – здоровань знов всміхнувся, роздивляючись Артура.

- Та, от, – лисий припідняв носом чобота край плаща Сільві, – дивлюсь, що з вас і взяти нема чого. Як будемо розраховуватись за «оренду» нашої території, га? – пляж ніколи не був «чиєюсь територією», але розбійник явно вважав інакше.

Він так пильно дивився на Сільві, не із простої цікавості це точно. Вона помітила легке золотисте сяйво іще чотирьох фігур довкола здорованя. Треба було якось попередити Артура, тож, не придумавши нічого краще, вона спитала:

- А як щодо ваших приятелів, поруч із вами? Вони вже заплатили за «оренду»? – Артур шумно видихнув, коли лисий посміхнувся іще ширше і моторошніше. Вона усвідомила свою помилку, але по-іншому було ніяк.

- О-о-о-хо-хо! Розумна дівчинка! Здається, ми таки зможемо розрахуватись, – він озирнувся по сторонах і свиснув. – Гей, народ. Вас розкрили. Може, привітаєтесь з нашими гостями?

Почулось чоловіче гигикання, перекриваючи шум набігаючих на берег хвиль. Практично з повітря матеріалізувалися четверо таких самих здорованів, по обидва боки від лисого. Сільві судомно вдихнула і примружилась, пильно роздивляючись кожного з голови до ніг. В усіх по кілька кинджалів на поясах та схожі татуювання. Отже, точно банда. Жодних пістолів чи магічних предметів – вже краще. Один, найменший з них, бігом підхопив чотири пари чоботів невидимості і запхнув собі у сумку. Вони були не місцевими, інакше б не сунулись на територію банди Мура – прибули нещодавно. Скоріш за все, осіли десь на початку пляжу, подалі від міста.

- Що ж, якщо юна леді пройде з нами, усе закінчиться швидко. Тож, відійди хлопче і будеш цілим, – розбійники хижо посміхнулись.

Те, як він вимовив «юна леді» підтвердило думки Сільві: «Він знає! Вони знають!». Тепер дівчина не сумнівалась, що хтось розкрив їм її особистість, як леді Дюпрі. Таке вже траплялось: викрасти падчерку впливового заможного барона і вимагати викуп – тривіальний план, але цілком дієвий, поки вас не знаходить Кассій Мур і не перерізає горлянки. Руки почали підступно тремтіти і, здавалось, кров захолола в жилах. Сильвія кинула швидкий погляд на Артура і золотисте мерехтіння довкола нього підказало їй, що розбійники бачать зовсім іншу людину. І це добре – менше проблем у майбутньому. Раптово на обличчі хлопця з’явилась посмішка. Така наївна, криштально чиста і він промовив:

- Не хочу проблем, пане! Я проведу леді до вас! – Сильвія заклякла на місці. Вона сподівалась, що їй почулось. Артур повернувся до неї обличчям на долю секунди і прошепотів: – Я знайду тебе потім, – миттю став за її спиною і міцно вхопив за плечі. Наполегливо підштовхнув у бік пляжу, де розслаблено стояла банда. Паніка всередині Сільві наростала і тіло почали бити маленькі дрижаки.

Вони йшли до розбійників, залишаючи мокрі не глибокі відбитки. Пісок налип на ноги і забився поміж пальців, поколюючи шкіру. Поки вони ще були достатньо далеко від здорованів, Сільві знайшла в собі сили спитати:

- Звідки ви знаєте хто я? – голос трохи тремтів. Артур глибоко дихав за її спиною і його гарячий подих, відчутний на волоссі та щоці, змушував серце боляче стискатись.

- Хєх! Одна мила трояндочка підказала! – у роті з’явився неприємний кислий присмак і вона скривилась. «Це було очікувано. Хоч і не очевидно», – подумала Сільві.

Пара вже наблизилась до лисого, а інші здоровані оточили їх з-заду, відрізаючи відступ назад до моря. Тепер Сільві і головного розбійника розділяли лише їхні речі, кинуті на піску. У світлій голові дівчини промайнула думка.

- Дозволите забрати мій плащ, пане? Він важливий для мене! – вона благаюче глянула в темні очі здорованя.

- Та бери вже і пішли! – невдоволено рявкнув він.

Сильвія, перебуваючи все ще в Артурових руках, почала нахилятись до плаща. Артур нахилився разом із нею і однією рукою обережно підібрав свою сумку. Сільві не встигла випрямитись, як почувся дзвін розбитого скла і все довкола огорнув їдкий дим. У вухах задзвеніло, очі почали сльозитись, в горлі закололо. Сільві закашлялась і затулила ніс та рот плащем. Нічого не було видно навіть на відстані витягнутої руки. Хтось знову вхопив її за плечі, всунув щось в руку, та перш ніж вона встигла закричати голос за спиною наказав:

- Тікай! – сильний поштовх викинув її з цієї отруйної хмари.

Вона впала на пісок і стрімголов прокотилась пляжем. Пісок скрипів на зубах, дихання збилось, довге волосся вибилось із хвоста і лізло в обличчя. Сильвія намагалась відкашлятись, щоб вдихнути чисте повітря і одночасно підіймалась на коліна. Пісок потрапив в очі, забився під тканину рукавиць і в волосся, коліна пекло, світ хитався. Та все ж із другої спроби, вона зуміла встати і зрозуміла, що у руках тримає свою пару туфель. Сільві озирнулась на темну хмару в кількох метрах від неї. Диму було більше ніж здавалось і його густина ховала усе, що відбувалось всередині. Дівчина тільки що й чула лязгання зброї, викрики: «Попався!», – та кашляння.