Глава 17.2

***

Сильвія поснідала, але зовсім не спала. Кілька годин вона провела із Зоєю, розмовляючи про прості буденні речі: який колір їй подобається, або їжа, чи є в служниці хобі. Про родину служниця відмовилась говорити, а от про коханого розповіла. Сильвія мала здогадки щодо цього і виявилась правою. Зої закохалась у власника місцевої крамниці тканин. Його звуть Седрік, йому двадцять два і магазин дістався йому у спадщину. Він не вміє шити, але на нього працюють дуже майстерні кравчині, хоч Сильвія і так це знала, пригадуючи усі свої сукні. Служниця розповіла, що вони часто перетинались із ним, коли вона їздила замовляти наряди для леді. А одного разу він приїхав серед ночі у маєток, бо скучив за нею. Тоді їх впіймав Фіалло, але присягнувся мовчати про те, що бачив.

Зої пішла працювати, залишивши леді одну. Дівчина обдумувала те, що служниця сказала перш ніж піти: «Фіалло справді хороший. Прошу вас, не сердьтесь на нього». Схоже, це він вмовив Зої дати Сільві трохи свободи. На серці стало важко. Вона знала його історію, знала, що він відчуває, та не могла пробачити. Можливо, колись. Сильвія була рада відверто поговорити із Зої і навіть попередила, що сьогодні вночі може не повернутись до маєтку. Служниця лише хитро їй підморгнула і пішла.

Коли у двері, що виходили на балкон, легенько постукали, Сільві навіть не здивувалась. Вона піднялась із ліжка, ступаючи босими ногами по дереву, і розправила темно-синю сукню нижче колін, на товстих шлейках зі шнурівкою спереду та опустила довгі рукави білої сорочки. Вона попросила Зої заплести їй високий хвіст, підвести губи та очі.

Побачивши на балконі Артура, посмішка стала ширша. Він сперся на стіну плечем і схрестив руки. Весь у чорному: від штанів з високою талією до тонкого шкіряного ременя поверх сорочки, що оголювала трикутник засмаглих грудей. Довкола нього злегка мерехтіло золото. Хитра посмішка та ігривість у погляді. Наче грабіжник, що знайшов справжній скарб, він оцінюючи роздивлявся Сільві через скляні двері.

- Пане Хетувей, ви вирішили нас пограбувати? – промовила вона, відчиняючи двері.

- Ви напрочуд здогадливі, леді Сільві. Я вирішив вкрасти єдиний скарб у цьому маєтку – вас! – він взяв її руку і, не розриваючи зорового контакту, поцілував рукавицю згідно етикету. Сильвія відчула, як запалали її щоки. – Чи готові ви провести зі мною цей прекрасний літній день?

- Хіба я можу відмовитись від такого запрошення?

- Тоді ходімо! – Артур повернувся до краю балкону і дівчина побачила мотузку, накинуту на один із прутів огорожі.

- Ні за що! Я надаю перевагу сходам!

- Що ж тоді, чекатиму тебе за воротами. По-секрету, я вкрав найкращого коня із стайні Джефа! – і перемахнув через огорожу вниз.

Сільві поспішила взути свої білі туфлі на низьких підборах і чорний плащ. Останній раз глянула в дзеркало і посміхнулась дівчині, яку не впізнавала. Щаслива, рум’яна, жива. Ніхто у маєтку не перешкоджав їй і не зупиняв, адже більшість робітників намагались бути привидами і не потрапляти на очі барону, що стало їхньою звичкою. Вона не знала чи спостерігає за нею Зої або Фіалло. Сільві було байдуже. Сьогодні її день і вона проведе його так, як захоче, буде робити те, що захоче і цілувати того, кого захоче.

За воротами стояв коричневий дужий кінь із білою плямою у вигляді розмитої зірки на шиї. Його розчесана грива виблискувала на сонці. Артур допоміг дівчині забратись і сів сам. Сильвія опинилась у кільці з його рук, відчувала гарячий подих на своїй шиї і внутрішньо почала нервувати. Та, коли Артур прошепотів їй: «Тримайся міцніше, принцесо!» - і вдарив коня по крупу, уся тривога випарувалась. Вони мчали дуже швидко, теплий вітер приємно обдував обличчя. Волосся Сільві лізло Артурові в очі і дівчині довелось допомогти йому з управлінням. Чим далі вони від’їжджали від маєтку, тим солодшим на смак ставав для неї вітер.

За кілька годин вони виїхали з Лісу мрій і побачили золотисті поля Монку. Артур стримав коня, а Сільві подумки прокляла усі сідла у світі, бо була впевнена, що набила собі на стегні величенький синець. Пара приїхала до стайней і повернула коня на місце. Сильвія хотіла привітатись із молодятами, але Артур запевнив її, що вони трохи зайняті іншими справами. Вони йшли пішки вздовж головної дороги, Артур ніс її плащ. І хоча Сільві слідкувала за своєю фізичною формою, вона не звикла довго ходити, тож сповільнила крок.

- Чому сьогодні ти в маскуванні? – спитала вона.

- Не хотів би щоб поліція мене впізнала, – юнак підлаштовувався під маленькі кроки Сільві.

- Ти у розшуку?

- Ні. На твоє щастя, я вправний у багатьох речах! – було зрозуміло, що він вибрав таке формулювання, щоб не використовувати слово «грабіжник», але дівчина все одно почервоніла.

- Куди ми прямуємо?

- Ти куштувала карамболь? – Сільві хитнула головою. – Тоді ми прямуємо на найжвавіше місце у Монк!

Торгівельний район кипів і гудів. Вози, із ящиками та мішками різних розмірів, мчали і гуркотіли по кам’яних вулицях, ледь не збиваючи перехожих. Коні фиркали, мішки перекидались, торговці намагались перекричати один одного. Стихійний ринок в Торгівельному районі був сповнений запахів випічки, спецій, свіжих і не дуже овочів, фруктів та риби. Від різномаїття кольорів і товарів у Сільві запаморочилась голова: килими та тканини, мечі та прикраси, вироби із дерева і металу, фарфорові вази та кошики. Деякі з них яскраво мерехтіли золотом. Можливо, торговці і самі не здогадувались про наявність магії у їхніх товарах, та Сільві її чітко бачила.