Глава 17 Розправити крила і...

Артур «позичив» у Джефрі гнідого підстаркуватого коня Луку, що не йшов ні в яке порівняння із породистим Ціаном Сильвії. Вони повільно просувались Лісом до Заможного кварталу, підсвічуючи дорогу ліхтариком-кулею, що висів у Артура на сідлі.

- Ти вкрав коня! Не можу в це повірити! – цілу дорогу голосила Сильвія.

- Я ж казав вам, леді Сільві, що можу бути грабіжником. До речі, у найпершу зустріч!

- Не можу повірити – я цілувалась з грабіжником!

- Хіба це було так погано? – обурився Артур. Сильвія зупинила коня і вони порівнялись. Вона поглянула йому в золотисті очі, що випромінювали іскорки веселості і посміхнулась.

- Навіть не знаю! – і вдарила коня по крупу, повівши його через високу траву біля дороги.

За нею засяяла та яскраво підсвітила дорогу стежка із потривоженої трави. Артур вражено подивився на неї у яскравому світлі. Ігрива посмішка, розплетена зачіска, рум’яні щічки та аристократична грація. Сильвія була ніби синьоока левиця, готова накинутись на свою здобич.

- Як ти дізналась, що це пилок феї?

- Мерехтіння. Я вже казала, що усе магічне мерехтить, але різниця є. Найчастіше відрізняється колір. Речі, які містять у собі магію від початку – мерехтять яскравим зеленим кольором. Як от корисні трави у цьому Лісі, - Сільві вказала на високу траву на протилежній стороні дороги. – Спробуй, - Артур повів Луку через зарослі і вони теж засяяли. Кінь невдоволено фиркнув від таких фокусів.

- Корисна навичка, – дівчина кивнула і вони продовжили свою путь до світла, що ледве пробивалось крізь дерева, де губився кінець дороги. – То ти чаклунка?

- На жаль, ні. Це, швидше, побічний ефект, – дівчина швидко продовжила, щоб не акцентувати на цьому уваги: - Золотий – колір звичайних магічних предметів: зміна зовнішності, зілля сили, далекоглядні окуляри. Браслети, подаровані молодятам – рожеві. До них, я ще не бачила такого кольору.

- Ти замовила їх завчасно? – Сільві хитнула головою.

- Я отримала їх від одного мого… Ем… Друга, – Артур із питанням у погляді поглянув на дівчину. – Що? Я не казала, що в мене зовсім немає друзів.

- Чому тоді сама не скористалась браслетами? – Сильвія замислилась.

- Через колір. Рожевий явно призначений для закоханих, – Артур не до кінця повірив їй, ніби вона про щось змовчала, та далі розпитувати не став.

Скоро вони вийшли до добре освітлених вулиць Заможного кварталу. Стукіт копит зтих і вона печально дивилась на обрій. За кілька хвилин Сільві повернеться до своєї клітки з власної волі. Але це буде не надовго.

- Далі я поїду одна. Не варто грабіжнику тинятись тут.

- Боїшся, що я вкраду твоє серце?

- ФУ! – розсміялась Сільві. – Боюсь, що ти втрапиш в халепу.

Артур розвернув коня до Лісу і порівнявся із дівчиною. Кілька довгих поглядів, кілька ударів серця і видихів, кілька секунд. Артур припіднявся в сідлі і обережно торкнувся її вуст. Сільві відповіла на поцілунок. Серце барабанило в грудях, кров шуміла у вухах. Та юнак розірвав поцілунок швидше, ніж планував. Старий Лука прагнув хутчіш повернутись додому і справи Артура його мало цікавили. Юнак мало не впав з коня. Сільві засміялась, коли тварина, не слухаючи наказів хлопця, пішла назад у Ліс.

- Я повернусь! Завтра! Ну, тобто сьогодні! – Лука прискорив темп. – Ай, щоб тебе, скотино!

- Солодких снів, Артуре!

- Сільві! – та вона вже поїхала.

***

В маєтку на Сільві чекала розлючена і тривожна Зої. Як тільки дівчина показалась на горизонті, служниця наказала приготувати ванну і демонстративно уникала розмови із леді. Її відповіді були короткими і сухими. Ніколи ще Сильвія не бачила її такою. Зої завжди була говіркою і веселою, намагаючись перекрити цим усі «неприємності» та сутички леді з господарем.

Сильвія вже годину відмокала у ванній. Вода почала охолоджуватись, як і думки. Колись вітражне вікно тепер було забито дошками і крізь щілини проникали перші промені сонця. Сільві червоніла і посміхалась до себе, згадуючи минулий день. Артурові руки довкола її талії, гаряче плутане дихання, запах шкіри, м’які вуста, шовковисте темне волосся. В животі засвербіло солодке почуття, підіймаючись вище до серця. Емоції переповнювали її і виливались, як вода з ванної, коли дівчина захлопала руками по її поверхні і скрикнула.

- Леді?! – влетіла в кімнату Зої. – Усе добре? – Сільві кивнула і трохи схаменулась. – Добре, тоді я піду.

- Стривай, Зої! Ми маємо поговорити. Ти не можеш весь час сердитись на мене. І, гадаю, за ці вісім років я заслуговую на одну відверту розмову, – Сільві надягла свої чорні рукавиці. Склала руки на бортик ванної та поклала на них підборіддя, надула губи.

- Ох, леді… – похитала головою служниця. – Я і справді не можу на вас довго сердитись, – вона підсунула золотий стілець ближче до ванни і сіла. – Взагалі-то я і не серджусь! А хвилююсь за вас!

- Хвилюєшся?

- Звичайно! Ви думаєте я не знаю, що ви намагались навмисно собі зашкодити? Як взагалі можна не цінувати власне життя, щоб хотіти вкоротити собі віку! – уперше Зої говорила серйозно і впевнено, що навіть присоромила Сільві.