Глава 16 Весілля

Довкола кипіло життя. Усі бігали і метушились, накривали на стіл, реготали, балакали, готували різне приладдя для забав, а музики налаштовували інструменти. Хатка Джефрі, хоч і була не велика, мала два поверхи. Там, нагорі, батьки проводили усілякі традиційні обряди, давали настанови молодятам і висловлювали свої вітання. У дворі бігала малеча, збиралась молодь із сусідніх будинків Торгівельного району і друзі наречених. Оскільки довкола було чисте поле, місця вистачало усім. За кілька хвилин сонце почне хилитись до обрію, тоді розпочнуться справжні веселощі: танці, пісні і стрибки через багаття. Парочки будуть ховатись тут і там по темних кутках, намагаючись усамітнитись.

Легка біла сорочка, з підкоченими рукавами, оголювала засмаглі руки і підкреслювала м’язи, на лівому зап’ястку відбивав світло магічний годинник. Чорні штани, із золотою вишивкою по боках, щільно сиділи на стегнах, але не облягали ноги. Артур сидів на дерев’яній лавці, спершись на стіл і сумно дивився на дорогу, у бік Лісу мрій. Вона не прийшла до мерії і, напевно, вже не прийде на святкування.

- На когось чекаєш? – хтось легенько торкнувся його плеча і сів навпроти.

Йому грайливо посміхалась струнка та висока дівчина у білій, надто відвертій, сукні. Смаглява шкіра, русяве кучеряве волосся і темні очі.

- Лоретт, – відповів Артур. Дівчина закинула одну ногу на іншу, поклала руки на стіл, ближче до юнака і надула губки.

- Ти давно не заходив. Мені було так нудно самій, – хлопець внутрішньо здригнувся, але не відірвав погляду від обрію. – Невже ти забув про мене? – вона ніжно взяла його долоню і переплела їхні пальці.

Артур перевів погляд на її зап’ястя, де чорнилом було вибито «справу» її життя. Літера «М» нагадувала хлопцю про його нескінченні спроби врятувати Лоретт і про її зраду. Він спробував позбутись її руки, та вона вчепилась міцніше.

- Невже ти забув, як добре нам було разом? Ти що знайшов собі іншу? Хто ця шльон..?

- Лоретт! – обірвав її хлопець. – Ключове слово «було». Ми більше не разом і ніколи не будемо. Закінчуй із цим, – Артур знову поглянув на горизонт. Сонце вже гріло йому потилицю. Дівчина фиркнула та хотіла продовжити, явно неприємну розмову, аж як очі Артура просяяли. Він різко підійнявся і побіг до дороги.

Вона з’явилась наче войовничий янгол на чорному дужому коні. В проміннях вечірнього сонця її золоте волосся набуло рудого відтінку та трохи розтріпалось від вітру. З-під плаща виглядала легка біла сукня, вишита маленькими золотими квіточками, які переливались у світлі. Квадратний виріз, довгі прозорі рукави і чорні рукавиці, що міцно тримали поводи. Сільві повела коня у напрямку хлопця і, коли вони порівнялись, посміхнулась.

- Не поганий кінь, – Артур погладив тварину по гриві.

- Ціан – один із подарунків мого друга, – хлопець взявся за вуздечку і повів коня до тину, а коли прив’язав підійшов до Сільві.

- Не думав, що ти з’явишся.

- Хіба в мене були причини не прийти? Чи може, варто було дочекатись, коли ти знову вломишся на третій поверх мого дому? – Артур всміхнувся і простягнув обидві руки до дівчини. Сільві не вагаючись зісковзнула з сідла прямо в його обійми. Їхні обличчя опинились на одному рівні і так близько, що дівчина відчула запах його шкіри: сіль, дим і… лляне масло? Хлопець ніжно відвів прядку білявого волосся, що вибилась із зачіски.

- Це вона? Це має бути вона! – почувся дзвінкий дівчачий голос.

Артур випустив Сільві з обіймів і відступив на крок. До них бігла дівчина, підібравши білосніжну сукню з багатьох шарів шовку. Її чорне волосся було заплетене у низьку зачіску, короткі пасма тримав золотий обруч. Довгі рукави тріпотіли на вітру. Вона була схожа на пушинку серед зеленої трави. Білий колір традиційний для весілля. Та, зазвичай, простий люд не міг собі дозволити таку розкіш.

- Я трошки відсипав з того мішечку молодятам на весілля, – прошепотів Сільві хлопець. Вона знову округлила вуста, зрозумівши, що до неї мчить сама наречена.

- Вітаю, леді! Артуре, це ж вона, правда? - юнак кивнув. – Я так вдячна вам, леді! Ви собі навіть не уявляєте!

- Я рада, що ви щасливі і, будь ласка, називайте мене просто Сільві. До речі, у мене є подарунок, – Сильвія повернулась до сідла і з таємної кишеньки витягла щось, загорнуте у тканину. Це були парні золоті браслети. Від основи звисало близько десятка рожевих квіточок, а на іншому - вузликів. – Вони зачаровані. Якщо станеться щось погане, ви можете стиснути квіточку або вузлик. Він розсипиться, а інша людина дізнається, що вам потрібна допомога. На жаль, він не зможе показати вам місце або саму проблему і кількість обмежена.

- Леді, ми не можемо їх прийняти! Це надто дорого! – Сільві заперечно похитала головою.

- Я не приймаю відмов. Щоб вони працювали, вам треба одягти їх одне на одного, – дівчина простягнула прикраси Джефу, що вже давно приєднався до них. Він так само був у всьому білому з золотою вишивкою і золотим обручем на голові.

Джефрі довго дивився на неї, але врешті, взяв браслети і застібнув один на тонкому зап’ястку нареченої. Ліана зробила те саме. Прикраси засяяли і зменшились в діаметрі на стільки, щоб не спадати з рук. Наречена ахнула і кинулась до Сільві з обіймами і подяками, Джефрі лише стримано кивнув.

- Нам час, люба. Зараз почнуться танці, – Ліана випустила Сильвію з обіймів, наказуючи приєднуватись до забави, і взяла нареченого під руку. Вони пішли у центр натовпу і тільки зараз дівчина усвідомила, що усі погляди були прикуті до неї. Можливо, з’явитись, ніби лицар на коні, було не найкращою ідеєю.