Глава 15.2

***

Вона сиділа у золотій ванні. Від гарячої води підіймалась легка пара і кружляла у вечірньому промінні, що потрапляло через вітраж. Рукавиці вилікували руку, та синці на ребрах і подряпини на колінах залишились. Про пігулку жахіть нагадували синці у формі рук на її шиї. Ванна стояла на відстані паралельно великому вікну з вітражним розписом, а поруч із ним велике, у повен зріст, дзеркало. Вона розглядала своє відображення у ньому: темні кола під очима, ще більш зблідле обличчя, покусані губи, мокре скуйовджене волосся та відбитки на шиї. «Справжня аристократка», – всміхнулась вона до себе і губа знову тріснула. Крапелька крові впала їй на пальці і миттєво стала золотою кулькою, що потонула на дні ванни.

У вікні промайнула тінь і щось ввалилось у кімнату, розбивши вікно. Від шоку Сільві втратила мову. Вона лише встигла розвернутись до вікна спиною, підібравши ноги, і прикрити груди руками. Трохи води виплеснулось на підлогу.

- Та щоб його! – вилаявся вже знайомий голос.

- Артуре? Ти знущаєшся?! – Сільві не наважувалась повернути голову, але судячи з того, що брязкання скла стихло, вона вгадала гостя.

- Сильвія? Дідько! Кхм… Я не… – юнак почав підійматись з підлоги. Сільві повернула голову вбік, щоб хоч одним оком його бачити.

- Відвернися! Ну ж бо! – Артур ледь не послизнувся на вологому дереві і уламках скла, намагаючись швидко піднятись і відвернутись. – Як ти сюди потрапив? Хоча ні, я не хочу знати! Тобі пощастило, що мене не вбило склом!

- Я не знав, що це ванна кімната! Тим паче я не знав, що тут будеш ти!

- Не дивись! – із погрозою в голосі промовила Сільві. – Чесне слово, це ж третій поверх!

Артур чув як хлюпає вода і як дівчина тихо ступає дерев’яною підлогою. Насправді, не тільки чув. Хоч дзеркало і вкрилось павутинням тріщинок, хлопець міг розгледіти у ньому стрункий силует, бліду спину по якій спадало мокре біляве волосся, довгі ноги і… Силою волі він змусив себе відвести погляд і сподівався, що не почервонів, як збочений підліток. Юнак прикрив очі і зробив глибокий повільний вдих.

- Ну, що ти тут робиш? – Артур повільно розвернувся, очікуючи, що на нього знову накричать. Сільві стояла загорнута від грудей до колін у великий білий рушник і з докором дивилась на нього. Руки були сховані у незмінні чорні рукавиці. Від вечірнього вітру, що проник крізь діру у стіні, шкіра вкрилась мурахами.

- Кхм… Я ж казав, що прийду. Та в будинку барона тебе не було. Довелось шукати у «найбільшому» маєтку знаті, - Сільві посміхнулась, щиро, від вуха до вуха. Артур здивувався: - Ти не сердишся?

Насправді, дівчина була зла на нього і не планувала посміхатись. Їй подобався вітраж, який він розтрощив: янгол, що падав на землю охоплений полум’ям. Її дивом не порізало уламками, та цей винувати погляд золотих очей змусив її пом’якшати. До того ж, було приємно, що Артур запам’ятав слова пор маєток.

- Що ж тоді, ти вже знаєш, що господар не вдома? – хлопець кивнув. – Зачекай тут, поки я перевдягнусь і ми поговоримо у більш зручній, – вона розвела руками, вказуючи на безлад і рушник ледь не впав з її тіла, – атмосфері.

Сильвія сховалась за дверима, що вели в кімнату і повернулась за кілька хвилин: взута, у простій темно-зеленій сукні до колін, що мала високий воріт і тонкий шкіряний пояс. Матеріал був легкий, а колір підкреслював її волосся і шкіру. Вона жестом запросила Артура в кімнату і зачинила двері ванної.

Кімната в маєтку виглядала грандіозно, порівняно із тою, що в міському будинку. Ще більше ліжко з балдахіном, обабіч тумби, кілька великих дзеркал у золотій рамі та стілець в одному кутку, письмовий дубовий стіл в іншому, великий світлий доглянутий килим, кілька дерев’яних шаф та комодів, два крісла з синього оксамиту та чайний столик біля вікна. Цілих шість ліхтарів освітлювали приміщення.

Артур оцінював кімнату із відкритим ротом. Сільві вирішила, що варто подбати про безпеку і хотіла зачинити двері. Та її кімната не мала замку, тож довелось пересунути один із комодів, що стояв поруч із дверима, які відчинялись всередину. Вона підійшла до нього, але лише трохи зрушила з місця.

- Ти часом не маєш чогось, щоб не можна було відкрити двері? – він перевів очі на дівчину і кілька секунд дивився у її розширені зіниці.

- Маю! – юнак поліз у сумку, відкидаючи свій незмінний плащ. Сьогодні Артур був вдягнений у білу сорочку із червоною вишивкою на манжетах звужених рукавів та вільних коричневих брюках. Крізь «V»-подібний розріз продивлялись мужні груди. Йому личив такий одяг, він був схожий на молодого пірата, що ще не куштував штормів. Нарешті Артур дістав із сумки шматочок паперу на мотузці. «Вхід заборонено» було написано з одного боку, а з іншого – «Вхід дозволено». – Повісь її на ручку написом «заборонено» всередину кімнати, а щоб зняти чари – перегорни і потім зніми.

Сильвія була щиро здивовано такому «чудовому» магічному предмету. Але зробила так, як сказав юнак. Вона сподівалась, що магія дійсно спрацює, адже від клаптика паперу йшло зовсім мізерне мерехтіння.

- Ти не збираєшся сушити волосся? – Сільві знизила плечима.

- Саме висохне.

- Так можна і захворіти. Гребінець є? – дівчина підійшла до комоду, дістала з верхньої шухляди гребінець і простягнула Артурові. Той підійшов до дзеркал і кивнув на стілець.