Глава 14 І грянув грім

Сонце привітно стукало у віконечка будівель і повідомляло про ранок нового спекотного дня. Монк був прекрасний у кожній порі року, навіть зимою, коли лютували хурделиці і усе довкола притрушувало снігом. Влітку аристократи ховались в прохолодних будівлях і берегли свій блідий лик від сонячних променів. Сільві не була «блакитної крові», але теж ховалась від світу. Під ковдрою.

Ні про який сон мова не йшла. Вона годинами сиділа і обдумувала усе сказане і почуте вночі. Темні кола залягли під очима, а відповіді на запитання, ніби вислизали з її рук. Вона не вірила або просто не хотіла вірити у те, що Кассій Мур міг бути таким ніжним із нею. А також, у те, що вона обійняла хлопця, з яким знайома три дні та, буквально, затягла його у ліжко. Навіть кількох хвилин вистачило, щоб її ковдра увібрала запах Артура.

Від цих думок Сільві зашарілась і відчайдушно простогнала. Уся її лють та сором виплеснулись на подушку. Вона била настільки сильно, що з неї почало сипатись пір’я. Сильвія відкинула ковдру і запустила залишки подушки на підлогу. У цей момент двері відкрились і Фіалло переступив поріг. Він розгублено оглянув кімнату і всміхнувся: Сільві стояла на ліжку, а довкола неї кружляло біле пір’я. Її сині очі, золоте волосся та біла нічна сорочка робили її схожим на янгола.

- Здається, наш янгол вдарився об землю, коли падав з небес, і тепер не в гуморі. Що такого тобі зробила подушка?

- Вона не приємно пахне! – нервово кинула йому дівчина і зістрибнула на підлогу, чим сколихнула в повітря кілька пір’їнок. – А де Зої? Хіба ти став моєю служницею? – усмішка хлопця згасла.

- Вона контролює збори. Ми повертаємось в маєток після сніданку. Тобі теж варто збиратись, – Сільві стояла, відкривши рота. Лишень сьогодні вночі сталось стільки всього, а тепер барон знов хотів закрити її в маєтку. Дівчина розлютилась. Вона стиснула кулаки і попрямувала до Еверетта, та Фіалло перехопив її у дверях.

- Не треба. Він дуже злий. Щось сталось із тим відомим кораблем. Він збирається відплисти у Нерсі завтра зранку, – Сильвія цьому зраділа, але рішуче була налаштована протестувати, адже він сказав, що повернеться і вона хотіла б принаймні попрощатись. – Сільві, не треба, – Фіалло зручніше і міцніше перехопив її за руки. Здається кожен у цьому світі хотів нею командувати і вказувати «що» і «як» робити. Вона справді розлютилась, та було те, що вона хотіла в нього спитати:

- Я не піду, якщо ти відповіси на моє запитання. Чесно і без ухилу. Згода? – Фіалло повільно кивнув. – Чому ти почав називати мене «пташкою»? - вона не могла цього пригадати і ніколи не питала чому так, але це прізвисько причепилось до неї, мов кліщ. Фіалло похитав головою і відвів погляд: він збирався збрехати. Тоді Сильвія зробила ривок у бік коридору.

- Ей! Добре! Це не я придумав прізвисько. Якось ми розмовляли про тебе і Кассій сказав щось на кшталт «вона пташка… Пташка у золотій клітці».

Сільві вирячила очі. Вона очікувала подібних недбало кинутих фраз від Фіалло, але Кассій Мур? Ні за що, такого просто не могло бути! В Сільві закрутилась голова і світ хитнувся. Вона сперлась на холодну стіну.

- Я сказав правду. А тепер збирайся. Попрошу Зої принести тобі сніданок сюди, – і збіг сходами, причинивши за собою двері.

***

«І справді, чим не пташка у клітці?» – Сільві знову стояла на даху. Нова блідо-жовта лляна сукня ледь гойдалась від вітру, погода була задушлива, здавалось от-от з ясного неба проллється дощ. Дівчина поснідала і вже повністю зібралась. Тепер Сільві дивилась на золоті поручні і їй згадувалось минуле. Як матір тримала її під замком, не пускаючи у місто, як рятувала із рук розбійників, як наказувала ні з ким не розмовляти, як наказувала завжди ховатись. Хвилі люті здійнялись в грудях потужним цунамі і Сильвія з усієї сили вдарила п’ятою чобота об золоті поручні.

- Дідько! Щоб їх! – п’яту пронизав гострий біль, та вона здивовано помітила, що один із золотих прутів прогнувся. – Ха! Ха-ха-ха!

- Що ти робиш? – її істеричний сміх перервав грубий голос Кассія. Вона намагалась його уникати весь ранок, бо не знала чи втримається від зайвих питань. Тому зараз дівчина мовчала, дивлячись на обрій. Кассій підійшов ближче і накинув Сильвії на плечі плащ. – Нам вже час. Не варто злити барона, – Сільві всміхнулась.

- А може я хочу його позлити? У його віці вже не на користь нервувати, – вона знизила плечима. – Раптом, він зробить усім нам ласку і здохне.

- Припини! Ти постійно його дратуєш і задля чого? Нового покарання? Тобі краще…

- Краще? Краще що? – Сільві дивилась на Кассія, як на незнайомця. Раніше їй здавалось, що він піклується про неї, бо бажає їй добра. Але, що на його думку було «добром» для неї?

Цього разу комбінація змінилась: два охоронці верхи, Мур із Евереттом у першій кареті, Сільві разом із Зоєю та Леоном у другій, Фіалло їхній кучер. Вони мчали набагато швидше ніж зазвичай. Для дівчини це був просто знак долі, адже незмінних трьох охоронців позаду не було. Сільві присунулась ближче до вікна і дивилась крізь прорізи фіранок. Вона бачила, як вони виїхали з міста та повернули до Лісу і за пів-години відсунула фіранку.

- Леді, барон буде не в захваті від цього і …

- Але його тут нема і ми йому про це не розкажем, правда? – Сільві підморгнула Леону, той просто кивнув, а Зої роздратовано пирхнула. Служниця відвернулась у своє вікно праворуч і щось розказувала юному лорду, активно жестикулюючи.