Глава 13 Нічні одкровення

Сільві не знала радіти їй чи панікувати, якщо їх впіймають скандал буде грандіозний, як і наслідки. Дівчина ходила кімнатою і не могла заспокоїтись.

- Знаєш, це дратує, – Артур по-хазяйськи розсівся на її широкому ліжку і спостерігав за Сільві. – Тобі варто присісти і послухати, що я збираюсь розказати, – він похлопав рукою поруч із собою.

Сильвія витримала паузу та все ж здалась. Їй було неймовірно цікаво чому він прийшов. Дівчина сіла навпроти, на іншу половину великого ліжка. Їх розділяло лише тьмяне світло ліхтаря, прикритого ковдрою. В цьому неправильному світлі очі Артура здавались рідким золотом, а риси обличчя стали різкими від тіней, що лише підкреслювали його красу.

Звичайно Сильвія бачила вродливих людей. Краса Кассія була жорстокою, немовби кричала про його складне минуле. Серйозний погляд, насуплені брови, зазвичай стиснуті губи і шрам на правій шоці. Кассій Мур ніколи не використовував свою брутальну красу ані для залякування, ані для зваблення. Чого не можна сказати про його заступника. Врода Фіалло була неймовірною та іноземною. Вона притягувала погляди, змушувала жінок закохуватись, кожен його рух та погляд темних очей був просякнутий заграванням. Але для Фіалло краса була щитом і маскою, за якою він ховав себе справжнього: усі почуття і емоції, усі страхи, мрії, бажання та біль. Через це Сільві вважала його красу фальшивкою. Але врода Артура була справжньою. Іноді навіть наївною. Хлопець мав свій особистий шарм, легкість і грацію вільної хижої пта́хи, яку не здолає навіть найсильніший вітер. Сильвія була впевнена, що Артур знав це, але не користувався нею навмисне. Він не намагався бути ідеальним, не відштовхував, не прикидався. Артур казав їй те, що думає і це підкупало. Як от зараз:

-…ую, - Сільві нарешті сфокусувалась на реальності.

- Га? Що?

- Я кажу дякую! Дякую, що допомогла моєму приятелю! Втретє повторювати не стану!

- А! То ти встиг? Як все пройшло? – Артур зітхнув.

- Ти справді не слухала? – Сильвія знизила плечима. – Тоді я розповім ще раз, але коротко, – дівчина кивнула. – Я буквально ввалився в двері «Морячки Моллі», коли служниці вже накривали на стіл. Голосно крикнув: «Ліана! Де вона…»

- Ліана? – перервала його Сільві.

- Кохана мого знайомого – Джефрі, - Сільві лише кліпала очима. – Він конюх на місцевих стайнях. Так-от, у холі борделю зібрались усі, а я так і продовжував кричати, щоб мені привели Ліану. За кілька хвилин моєї запеклої тиради вперед вийшла дівчина і спитала, що мені від неї треба. Я дістав мішечок, що ти дала і побрязкав грошима. Сказав, що приніс викуп за неї. Тобі варто було бачити, як спалахнули її очі. Дівчина ладна була заплакати. Аж тут з балкону роздався голос: «Що тут відбувається?». «Моллі» дивилась на мене зверху вниз так, наче я її головний ворог і…

- «Моллі»?

- Це голова борделю. ЇЇ справжнє ім’я Елла, але для широкого загалу вона «Моллі». Так-от…

- Ти знаєш справжнє ім’я головної «Морячки Моллі»? – Сільві аж відкрила рота.

- Ми випадково з нею познайомились. За не дуже приємних обставин і… І, взагалі, скільки ти будеш мене перебивати? – вони розмовляли пошепки, але навіть так здалося, ніби Артур накричав на неї. Сільві притихла, але все ще була шокована, що голову найпопулярнішого серед портових борделів звуть просто «Елла». Жодних вам Жозефін, Аделаід чи ще когось. Тим часом хлопець продовжив: - Я нагадав їй, що вона обіцяла відпустити Ліану за п’ять сотень золотих. Тоді кинув на найближчий стіл мішечок і заявив, що тепер Ліана вільна і, що там сума, яка гарантує їй, що «Моллі» назавжди забудуть про неї. Тож, на знак нашої «дружби» Елла погодилась і, навіть, підписала договір, в якому підтверджується усе це.

- «Дружби», – перекривляла його Сільві.

- Ой, не дивись так на мене! Я вже давно не клієнт «Моллі» і, тим паче, не «гість» Елли! – Сильвія округлила вуста в німому: «Оу!» – і підкотила очі. Артур примружився і вирішив, що це така «фішка» юної леді.

- Де тепер Ліана?

- Я відвіз її до Джефа. Гадаю, тепер вони обирають дату весілля.

- Весілля? Так швидко?

- Це було однією з умов моєї допомоги, якщо я зможу її викупити, – Сільві тихенько розсміялась.

- Як благородно, сер Артур! – хлопець похму́рів.

- Я далеко не лицар. Не варто тобі так казати.

- Ніхто з нас, та у цілому світі, не є лицарем. Навіть ті, що себе так кличуть. У кожного є свої гріхи і таємниці, - Сільві посміхнулась. Артур вказав на її рукавиці і спитав:

- На кшталт таких? Розкажеш чому носиш ці рукавиці? – Сільві плавним рухом відкинула волосся, що впало на обличчя. Підняла відкриту долоню над ліхтарем і подивилась на довгі стрункі пальці у чорній матерії. Тіні затанцювали по її обличчю.

- Можливо одного дня, Хетувей, але не сьогодні, – вона перевела погляд на хлопця. Той спостерігав за нею з-під довгих вій. Його обличчя стало серйозним. Сільві вирішила перевести тему і сказала:

- Ти вже знаєш кілька таємниць про мене. Але я про тебе нічого не знаю. Лише те, що ти не місцевий, - він щиро здивувався.

- Я думав за ці сім років мій акцент зник! – дівчина кивнула.

- Так і є. Тебе видає інше, – вона підняла свою красиву руку і самими кінчиками пальців у рукавицях провела по його оголеному передпліччю. – Шкіра. Засмага лягає не так рівномірно, як у місцевих. Гадаю, ти із Сейфі? – дівчина підняла очі на Артура і різко забрала руку. Колір його райдужки спалахував золотистими іскрами і випромінював світло. Плечі і шия напружились, ніби він затримав дихання. Сільві стало нічим дихати, наче хтось викачав увесь кисень довкола неї. Температура в кімнаті підскочила, чи це їй лише здалося? – А… Ем… Я не знаю, де народилась, але у Монку жила скільки себе пам’ятаю, близько тринадцяти років, – «Чому я знову розповідаю йому щось про себе? Зберись, Сільві!»