Глава 12.2

***

- Трясця!

Сільві налякав голос із темряви. Вона розвернулась обличчям до поручнів і зомліла. Через золоті прути перемахнула фігура в плащі і впала на дерев’яну підлогу даху.

- Але… не можливо! Вони ж зачаровані і… - Силует повільно піднявся, потираючи лікті і лаючись на чому світ стоїть. Капюшон впав з його голови. – Артуре? – юнак здивовано поглянув на дівчину. Золоті очі блиснули у темряві. – Я вже думала ти не прийдеш.

- Я ж пообіцяв. І ось я тут, - буркнув хлопець, хоч він і думав, що леді не стане його чекати.

- Але, як ти видряпався сюди? – хлопець вказав на чоботи.

- Крапля магічної рідини, що дозволяє стрибати дуже високо. Та, на жаль, не настільки, як хотілось би. Ледве встиг вхопитись за поручні, - Сильвія лише переводила очі з хлопця на поручні і назад. – Що? Ти сказала, що вони не дадуть впасти, але нічого про те, що вони не пропустять когось із зовні. Так і працює магія, - він знизив плечима.

- Знаєш, тепер я не впевнена, що ти не грабіжник.

- Я не можу ні підтвердити, ні спростувати твої здогадки. Принаймні, поки що, - Сільві посміхнулась і жестом запросила хлопця сісти на коцик, розстелений на підлозі біля великого дерев’яного ящика. Вони сіли поруч, спиною спершись на ящик. Сільві підім’яла під себе нічну сорочку. – Не подумай, я просто прийшов сплатити борг за те, що не видала мене. До речі, чому?

- В мене не часто бувають «гості», які приходять спростувати чутки про привида, – Артур пирхнув.

- Барон вдома? – хлопець помітив, що охорони побільшало з останнього його візиту, але, про всяк випадок, перепитав.

- О, ні! Він поїхав на «ділову зустріч», - Артур із питанням в очах подивився на дівчину. – Він грає в карти, в казино біля порту, – хлопець знову фиркнув.

- Чому я раніше про тебе нічого не чув? – він повернув голову до неї, але Сільві дивилась на місто і мовчала.

- Ти міг чути, що в барона Дюпрі є падчерка… І, що вона дуже слабка, щоб виходити у вищий світ, чи взагалі куди-небудь… Еверетт лише зрідка бере мене сюди, зазвичай я знаходжусь в його маєтку, за лісом. Найбільший, найблискучіший і найо… – вона замовкла. – Одним словом – не пропустиш. Мені пощастило, що ти вирішив проникнути сюди. Тепер я маю нового знайомого, - Артур вкотре пирхнув.

- Хіба в «юної леді» мало знайомих? Кого ж ви тоді запрошуєте на свої розкішні вечірки і бенкети? З ким обираєте дорогі сукні і прикраси? Чи, пліткуєте у великих вітальнях із мармуровою підлогою, поки інші продають душі за шматок хліба? – він не мав би цього казати. Адже, якби у нього не відібрали титул і маєток, можливо, він і сам був би одним з таких марнотратних графів.

- Ти вважаєш мене такою, Артуре? Гадаєш, я купаюсь в розко́шах? Насолоджуюсь безтурботним життям «принцеси»? – Сільві дивилась на нього синіми очима сповненими докори.

- Хіба ні? – Артур граційно піднявся і підійшов до поручнів. – Хіба тобі відомо, як виживають люди там, у темряві? Як жебраки намагаються прогодувати дітей, або як намагаються викупити людей із рабства чи… - Сильвія стояла в нього за спиною, її трусило.

- Я чекала на вас, пане Хетувей, годину, - ввічливий тон здивував і вгамував гнів Артура, - ризикуючи отримати покарання. Та, якщо ви прийшли розказувати мені, яка я щаслива, що народилась із золотою ложкою у роті, то можете забиратись геть. Ви нічого не знаєте про мене і не маєте права мене ображати, – хлопець вражено мовчав. Дівчина кивнула. – Розмова закінчена. Прощавайте, – вона розвернулась у бік дверей, але Артур схопив її за лікоть, помітивши, що дівчина все ще у тих самих рукавицях. І, що шкіра в неї була неймовірно холодна.

- Стривай… Я… я не хотів тебе образити, Сильвіє. Я просто… – він трухнув головою. – Не думаю, що ти зрозумієш…

- А ви спробуйте! Спочатку розкажіть мені, чому ви такий злий, а потім вирішуйте, чи зрозуміла я, чи ні, – Артур винувато підняв на неї очі і кивнув. Плавним рухом зняв з себе плащ. Дівчина здивовано відступила на крок. Артур м’яко накинув плащ на плечі Сільві і вона потонула в ньому. Хлопець знов повернувся до поручнів і сперся на них спиною.

- Сьогодні зранку мій друг може втратити кохану. Її продали до «Моллі» і в нього немає грошей, щоб викупити її, - Сільві округлила вуста в німому: «Оу!» - і підійшла ближче, стала поруч із хлопцем, обличчям до міста. Сильніше закуталась в плащ, що зберігав тепло Артурової шкіри.

– П’ять сотень золотих монет - ось, в яку суму оцінили її свободу. Я увесь день шукав гроші, але…

Артур повернув голову. Перші промені ранкового сонця торкнулись волосся Сильвії і зробили із неї прекрасну левицю із блакитними очима. Вона була так близько і так далеко одночасно. Артур не знав чому розповів їй цю історію, чому взагалі взявся допомогти і чому, ризикуючи шиєю, прийшов сюди. «Я ніколи не був святим, але щиро хотів допомогти і зробити щось справжнє, хоч раз», - одна золотиста прядка зачепилась за капюшон плаща. Артур простягнув руку, щоб поправити її, коли Сільві повернулась до нього і він легенько торкнувся її щоки кінчиками пальців та завмер. Дівчина подивилась йому прямо у вічі і промовила:

- Я зараз і справді буду виглядати, як заможна, розпусна донька барона, але… тобі варто було одразу прийти до мене, - Сільві нирнула під його руку і пішла до ящика, відкинула коцик і присіла. Одним рухом підійняла частину крайньої дошки і витягнула щось з-під неї. Артур підняв брову. Сильвія закрила схованку, підійшла до хлопця і ткнула йому в груди шкіряний мішечок, в якому задзвеніли монети. – Тут точно вистачить. Я нічого в тебе не прошу і ти мені нічого не винен.