Глава 12 Сердечні муки

Він біг так швидко, як дозволяли ноги. Та ніби й не біг, а летів. Куди? Ніхто не знав, навіть він сам. Промайнувши Золотий квартал і перехрестя, що згортало до крамниці, він біг далі в поля. Перемахнув через тин і побіг назустріч коням, які невдоволено втікали від нього. Якби не магічний гель, вітер розтріпав би йому волосся, а так, лише приємно обдував обличчя. Нарешті Артур виснажився і впав посеред поля. Коні боязко підходили до нього і обнюхували незнайомця, а хлопець дивився у чисте синє небо і всміхався своїм думкам. Земля була сира і холодна після вчорашнього дощу, але його це абсолютно не хвилювало.

- Ти що, трави мрій наївся? – роздався біля Артура юнацький голос.

- Не знаю. Хіба я марю? Уві сні не відчуєш м’якості трави і… – Артур провів руками по траві. Пальці лівої руки опустились у щось м’яке та тепле і його витягнуло із мрій, - …і не вляпаєшся в кінське лайно! Дідько! – Хлопець, із грацією роздратованого лева, моментально піднявся на ноги так, щоб не вимаститись ще більше. Джеф хмикнув.

- А чого ти очікував, лежачи посеред поля із кіньми. Тобі ще пощастило, що ти в цю купу головою не впав. Ходімо, – і вони попрямували до криниці. – Що ти робив в будинку Дюпрі? І чому прибіг сюди без маскування?

- В будинку..? – Артур оглянув себе і зрозумів, що не зняв багряний жилет – основний елемент уніформи робітників барона. Хлопець усвідомив свою помилку: надто замріявся, надто розслабився. – Скажу тобі лише те, що привидів і справді не існує Джефе, – Артур відмив руки водою, але вони все одно смерділи, та переодягнув жилет внутрішньою стороною назовні. – Ти собі навіть не уявляєш, яку цінну інформацію я там знайшов! А кого зустрів і… Джефе?

- Га? Що? – конюх сидів на діжці і думками був далеко-далеко звідси. Темні кола під очима, пошарпаний вигляд, розхристане волосся.

- Ти кепсько виглядаєш, приятелю. Хоч мав би розкидувати довкола квіти і розпускати ауру любові. Що сталось? – Джефрі вронив голову у долоні, провів по обличчю і втомлено посміхнувся.

- Ліана, вона… – Джеф похитав головою. – В дитинстві їй довелось працювати в «Морячці Моллі», щоб виплатити борги батьків. Нічого такого, про що ти подумав. Вона лише приносила, прибирала, відносила, ходила за продуктами. Ліана сподівалась, що цього вистачить, щоб закрити борг, але…

- «Моллі» нікого так просто не відпускають, – Джеф кивнув. – Тепер вони хочуть зробити її одною із них? – здогадався Артур.

- П’ять сотень золотих монет до завтрашнього сніданку. Або вона до смерті буде в борделі «Моллі». Та звідки в конюха такі гроші? Я думав втекти із нею, почати спочатку там, де нас ніхто не знає. Та вона сказала, що не стане псувати мені життя, а я… Я не зможу без неї, Артуре. Я справді люблю її! Те, як вона посміхається, як поправляє волосся, її руки і вуста! Вона та єдина, з якою я хочу мати родину! Та… Хіба їй потрібен я? Той, що не може навіть врятувати її, – Артур мовчки слухав приятеля. Увесь його адреналін та запал вивітрився. Хлопець поплескав Джефа по плечу і підійнявся.

- Не сумуй, Джефрі. Я щось придумаю. В мене в розпорядженні є наймогутніша чаклунка! Щось вигадаємо, а натомість, пообіцяй мені: якщо я зможу звільнити Ліану, ви одразу одружитесь. Як тобі? – конюх здивовано подивився на Артура.

- Навіщо тобі це?

- Ну, то як? Згода? – він простяг йому руку. Джеф, все ще із виряченими очима, потиснув її.

- Згода.

- От і добре! Тоді я побіг, часу обмаль, – і хлопець побіг.

Артур біг понад полем в напрямку перехрестя, що з нього можна потрапити у Робочий район. Зупинився на роздоріжжі і надяг застібку з оленем. «Навіщо тобі це?» – він і сам не знав відповіді. Повільно пішов вулицями із напівзруйнованими хатами, наметами, замурзаними дітьми та пияками в провулках. Він обмірковував можливі варіанти, але жоден, окрім пограбування банку, не видавався можливим. Блукаючи вузькими вуличками, Артур дістався єдиної високої будівлі, на чотири поверхи, у цьому районі. При денному світлі вона здавалась абсолютно звичайною, просто більш доглянута, ніж усе інше довкола. Хлопець стояв у тіні похилої хатки по іншу сторону дороги і печально дивився на молодих дівчат із кошиками, які виходили із головних дверей і прямували на ринок. «Бранці не можуть втекти без ключа», - сказавши це, її світло-блакитні очі стали синіми і печальними. Чому перед Артуром постав образ Сільві? Чому в її очах був такий самий відчай, як у дівчат, що потрапляли в полон до «Моллі»? Хіба могла заможна аристократка знати їхню печаль?

Артур трухнув головою, женучи від себе образ білявки, і тільки зараз усвідомив, що його дорогий якісний плащ залишився під деревом у будинку барона Дюпрі.

***

«Усе просто, Артуре – зайшов і вийшов. Всього лиш п’ятсот золотих монет, не думаю, що банкір буде проти», – хлопець лежав на даху, навпроти будівлі банку, прихований тінями. Він був повністю екіпірований для пограбування, на скільки це можливо (хоч свій щасливий плащ він залишив у Дюпрі), адже ніхто ще не наважувався спустошити банк Монку. Барон Дюпрі на славу убезпечив це місце всілякими магічними штучками. Тому Артур не відав, які пастки і магія охороняє кошти. Ані далекоглядні окуляри, ані підслуховуюча сережка не дали результату. На жаль, у Кетрін не виявилось на руках так багато грошей і статки Артура не покращили ситуацію. Тож, хлопець був готовий провернути операцію, яка могла коштувати йому життя.

Пройшла година, а за нею друга і третя. Артур чекав доки охоронці відволічуться, зміняться, заснуть та хоч щось! Але вартові продовжували стійко нести варту, в середині банку продовжували палати ліхтарі, а шанси Артура прокрастись непоміченим танули з кожною хвилиною. Магічний годинник на лівому зап’ястку показував, що до сходу сонця залишилось півтори години. Хлопець розчаровано зліз з даху і зробив пару кроків у бік крамниці. «Я нічого їй не обіцяв! І нічого їй не винен», - Артур тяжко зітхнув і побіг.