Глава 11 Бранка

Легкий бриз гойдав портові судна. Після вчорашньої грози на берег повикидало багато водоростів і сміття, але на обрії вода була кришталево чиста. Сильвія практично не спала і тепер була роздратована та не уважна. Вона піднялась раніше, ніж прийшла Зої, одягнула нову просту сукню і пішла на дах провітрити мізки, спеціально не взувши туфель, щоб її не було чути. Двері позаду відчинились, схоже, служниця все ж знайшла її, чого і очікувати від пильних сторожів барона.

- Я не голодна, Зої, - жодної відповіді. «Може це Кассій? Плювати!» - вона продовжувала дивитись на місто, аж поки на її обличчя не впала тінь. Сильвія повернула голову, здивовано округлила очі і промовила: - Ти не Зої. Хто ти?

«І чому сьогодні усі це запитують?» - помітив Артур.

- Я А-а-а… ж тут підміняю Джека! Відправили до вас, щоб передав, що вас кличуть вниз, на сніданок! – хлопець посміхався, як можна ширше, але «юна леді» лише дивилась на нього своїми великими синіми очима.

- Брешеш. В цьому будинку немає жодного робітника на ім’я «Джек», - Артур зомлів. Дівчина мовчала і уважно його роздивлялась. – Давайте укладем угоду? Ви назвете мені своє справжнє ім’я, а я вас не видам. Ну як?

- Згода! – не довго думаючи, відповів юнак. – Моє ім’я Седрік О’ніл, я…

- А я принцеса Розенталя! – хоча, враховуючи статки і репутацію Еверетта Дюпрі, це цілком могло бути реальним. - Годі брехати! Або кажіть правду або… я закричу.

- Блефуєте! – дівчина недобре всміхнулась і зробила великий вдих. Артур кинувся до неї та затулив рота долонею. – Добре-добре! Гаразд! Тільки не кричи! Артур… Артур Хетувей! Задоволена? – дівчина кивнула і хлопець її відпустив. Вона виглядала здивованою, але миттю опанувала себе.

- Сильвія… Дюпрі, - із запізненням додала вона, - але можеш кликати мене Сільві́, - і простягнула йому руку. «Рукавиці є, а ноги босі. Дивна вона», – подумав Артур, але руку потиснув. – Що ти тут робиш, Артур Хетувей? Ти не прислуга і не грабіжник.

- З чого ти вирішила, що я не грабіжник? – щиро здивувався він.

- Тоді вбивця?

- Можливо. Боїшся мене?

- А хіба схоже? – повисла пауза і дівчина розсміялась. Її очі змінили колір і стали світлими, майже сірими. Вона знову подивилась на Артура і питально підняла брову. – Ну, так що? – він зітхнув.

- Я тут, щоб спростувати казочки про привида, – Сільві не витримала. Вона очікувала будь-чого, але це? – Смійся, смійся. Чого вже там! Я сам в цьому винен!

- Вибач, вибач, – крізь сміх прошепотіла вона. – Тоді я маю представитись, ще раз. Дуже приємно, я привид баронеси Елеонори Дюпрі! – Сільві зробила кніксен. Очі Артура округлились, але миттю просяяли.

- Правий! Я був правий! Ха! – Сильвія дивилась на нього із посмішкою.

- Ти прямо пишаєшся собою, та, на жаль, я б хотіла і надалі підтримувати образ привида. Тож, будь ласка, залишимо це в секреті? – Артур кивнув і обдумав наступне запитання.

- То ти… – хлопець підбирав слова, – …незаконна донька Дюпрі?

- Оминай мене прокляття! Ні за що! Тобто… для всіх я його падчерка, але насправді... ми не пов’язані жодною краплею крові. Я скоріше… в’язень, – вона знизила плечима.

Артур дивився на неї із подивом, думки і питання роїлись в його голові. Аж раптом, Сільві налякано подивилась у бік дверей.

 – Тобі вже час. Сюди іде моя служниця, – Артур і сам чув кроки. Почав налякано озиратись у пошуках виходу, якого на даху не було. Єдиним можливим видавався варіант перестрибнути поручні і спускатись по стіні. – Навіть не думай. Вони магічні, зачаровані так, щоб не можливо було впасти, ти не перемахнеш через них. Є ідея. Встань за дверима ліворуч. Я відволічу Зої, а ти прослизнеш на сходи. Упораєшся? – Артур кивнув, він не міг їй вірити на сто відсотків, але іншого варіанту просто не було. Він вже збирався кинутись до дверей, але дівчина вхопила його за руку і промовила:

- Я розповіла тобі дві своїх таємниці. Гадаю, ти винен мені ще одну розмову. Пообіцяй, що повернешся сюди завтра, за дві години до світанку, Артур Хетувей. Пообіцяй!

- Тільки, якщо ти нікуди не втечеш, Сільві.

- Бранці не можуть втекти без ключа, - і вона відпустила його. Артур став ліворуч за дверима саме в той момент, коли вони відкрились і, вже знайома служниця, ступила на дах.

- Юна леді, ось ви де! Я вас всюди…

- Зої! – Сільві підійшла до дівчини, взяла за руки і потягнула подалі від дверей. – Дивись, яка сьогодні прекрасна погода! Я впевнена, цілий день буде спека, а ще нова сукня чудово підходить для літа, правда? – Сільві покрутилась, чим привернула усю увагу Зої, а, коли повернулась до дверей обличчям, загадковий Артур Хетувей зник.