Глава 9.2

День другий

Коли Сильвія прокинулась, Фіалло вже пішов. У темряві вона знову зробила розминку і деякі вправи, перекусила вчорашнім хлібом і допила воду. Приблизно за кілька годин прийшла Зої і принесла горщик і воду для вмивання. Сільві не вперше було проходити через таке приниження, тож вона зробила свої біологічні справи, вмила обличчя та перекинулась парою фраз із служницею. Дізналась, що барон планує якусь нову поїздку і що знову не звертає уваги на свого сина. Коли Зої пішла, Сільві згадалась матір Леона.

Баронеса Елеонора Дюпрі була неймовірно вродливою. Руде волосся, карі очі, грація і гарний стан. Сільві бачила її лише кілька разів краєм ока, але і цього вистачило, щоб відчути ненависть, яка спотворила її вродливе обличчя. Елеонора була занадто молодою для барона Дюпрі, здається її видали заміж за розрахунком її батьки. Зараз Еверетту було сорок вісім років, а Леону всього шість. Баронеса померла, коли сину було три роки і ніхто не знає чому. «Раптова смерть від хвороби», - десь так барон описав цю подію. На той момент Сільві вже жила у маєтку два роки, Еверетт з’являвся не часто, та після похорон переїхав із міського будинку сюди. Важко сказати чи кохав він дружину, але точно можна сказати, що уваги синові не приділяв.

Леон був для Еверетта активом – спадкоємцем його корабельної фірми. Він мав постійно навчатись, бути спокійним, елегантним і вихованим. Мав представляти велич Дюпрі у аристократичних колах на всіляких закладах. Барон не цікавився його захопленнями або почуттями. Щоб контролювати навчання сина він перевіз його разом із собою в маєток.

Хлопчик став для Сільві другом і власним хвостиком. Він був мовчазним і серйозним або байдужим. Кожного разу, коли Леон приходив до дівчини, вона розповідала йому щось цікаве або грала із ним у щось. Загалом, робила будь-що аби трохи розвеселити його. Коли барон брав Сильвію із собою у Монк або у ліс, хлопчик виходив на подвір’я і пустим поглядом проводжав їхню карету. Дівчині справді було шкода Леона, та вона б не наважилась вказати Дюпрі на таку помилку з його боку.

У спогадах пройшло іще кілька годин. Спомин про Елеонору Дюпрі наштовхував її на образи власних батьків, а вона була ладна зробити усе, щоб не думати про них. Тож знову провела невелику розминку і постаралась заснути. Сон приходив уривками з її минулого. Ось батько рубає дрова, а мати пере білизну… Потім тато закриває собою дитину і падає на підлогу... Мама веде її в ліс, а потім надягає рукавиці… Усюди золото... Так багато золота…

Сільві різко прокинулась. Потрусила головою, потерла очі. Знов зробила розминку. На цей раз довшу. Вирівняла дихання і знов лягла на матраци. Її не лякала темрява, а от власне минуле наводило жах. Вона згадала першу зустріч із бароном Дюпрі.

Десятирічна голодна дівчинка тинялась Лісом мрій. Вона змерзла від осіннього вітру, її сукня забруднилась і порвалась, а у волоссі було повно сухого листя. Сільві вже не плакала, просто не було чим. «Не засинай, нічого не їж і не пий, не зупиняйся», - останнє, що сказала їй мама. Дівчинка так і зробила, вона безцільно йшла, не розбираючи дороги. Ліс накрила ніч і Сильвія зупинилась біля якогось великого дерева, його корені пропонували їй лягти і відпочити. Дівчина сіла біля нього, але намагалась не засинати, як важко б це не було. Вона подивилась у гору і помітила, як світло відбилось від чогось блискучого поміж гілок. «Світло..?» - Сільві відвернула голову і подивилась у темряву лісу.

Поміж дерев тут і там відблискували промінчики світла: «Напевно мисливці». За кілька хвилин двоє чоловіків з ліхтарями в руках знайшли її. Вдягнені у чорні брюки, білі сорочки і багряні жилети, вони були мало схожі на мисливців. «Знайшли! Ми знайшли її!», - загукали чоловіки. За кілька митей, до них підійшло іще троє людей і оточили дівчинку. Вперед вийшов один найбагатше вбраний: у чорному плащі, із золотими прикрасами, начищеними чоботами і суворим поглядом. Чоловік підійшов ближче і присів навпроти сирітки.

- Як тебе звати, дитино? – грубий, владний голос.

- Сильвія, – тихо вимовила вона. Незнайомець хижо посміхнувся.

- Сильвіє, я знаю хто ти. Я дам тобі дім, прихисток, гарну їжу і сукні. Ти будеш жити ніби принцеса. Я врятую тебе, допоможу тобі, - він вказав на її долоні в чорних коротких рукавицях, – а ти мені, – та простягнув їй руку.

Сильвії так хотілось спати і їсти. Вона ладна була заплющити очі і більше ніколи не бачити цього світу, навіки залишитись під цим деревом, але в голові лунали останні слова матері. Дівчинка подивилась в очі чоловіку, на простягнуту їй руку і вирішила, що гірше ніж зараз її становище не стане (О! Як сильно вона тоді помилялась!). Сільві простягнула йому руку і спитала:

- А хто ви?

- Мене звати Еверетт Дюпрі. Барон Еверетт Дюпрі. 

Крізь сон Сильвія почула легкі кроки. Прокинулась і сіла. Кассій ввійшов в кімнату і кивнув їй. Він поголив бороду, але легка щетина залишилась. Поставив новий підніс на стіл і взяв старий. Сільві підійшла ближче. Вчорашній хліб і склянка води. Схоже, на цей раз, барон вирішив проконтролювати вечерю.

- Як щока?

- Трохи болить, але нічого, – Кассій кивнув і збирався вже йти, але дівчина затримала його. Швидко накреслила крейдою ще одну рисочку на стіні. – Коли ти припиниш це?

- Що саме?

- Бунтувати. Злити його. Суперечити йому.

Сільвія замислилась, дивлячись на стіни із рисочками.