Глава 9 Три дні на роздуми

День перший

Вони спускались довгими кам’яними сходами в темряву підвалу. Кассій йшов першим, тримаючи в руці ліхтар-кулю, а Сільві пленталась за ним. «Могла б я зараз втекти? Ні, він спіймає мене щойно я дістанусь дверей. І це ще його усі кличуть «вірним псом», ти не ліпше, Сильвіє, навіть не намагаєшся втекти», - поки дівчина подумки говорила до себе, вони завершили спуск. Невелика кімната із кам’яними стінами, дерев’яна підлога, жодного вікна, кілька матраців один на одному, ковдра, хиткий стіл та стілець. На стінах закреслені білі рисочки. «Майже 1460 днів, майже 4и роки», - Сільві підійшла до матраців і дістала з-під одного крейду, відмітила ще один день.

- Принесу вечерю, - Кассій пішов, забравши із собою світло. Дівчина важко опустилась на матраци і закрила очі. До неї прийшов спомин, як вона вперше потрапила в цей підвал.

Тоді їй було десять, вона брала уроки етикету, але під час обіду з бароном впустила чашку. Та розлетілась на маленькі шматочки, а чай потрапив на натерті до блиску чоботи Дюпрі. Він наказав на день закрити її у підвалі без їжі і води. Шістнадцятирічний Кассій вів її у підвал міцно тримаючи, не виказуючи жодних емоцій. Сільві плакала і кричала, намагалась відбиватись, але була надто слабка. Доби у сирому, темному підвалі цілком вистачило, щоб зламати дитину, яка нещодавно втратила матір і голодна тинялась лісом.

Скрипнули двері. Кассій йшов із підносом на якому стояли свіжі булочки, склянка води і щось загорнуте у тканину. Він поставив усе на стіл. Сильвія спостерігала за його рухами у спотвореному світлі від ліхтаря. Взявши той загадковий предмет у тканині, Кассій присів на матраци навпроти дівчини. Вони прогнулись під його вагою настільки, що їхні очі опинились на одному рівні. Права половина обличчя була прихована тінню від стіни: «Якби не цей шрам, його вигляд був би не таким лякаючим. І ця дорожня борода просто жахлива», - подумала дівчина. Хлопець поклав тканину у долоню і приклав її до щоки Сільві.

- Крига. Фіалло сказав, що у дійсності, це теж «вода».

- А свіжа випічка, у дійсності, теж «хліб»? – він кивнув. Вони дивились одне на одного доки щока дівчини не почала німіти від холоду. Тоді вона накрила його велику засмаглу руку своєю маленькою долонею в чорній рукавиці і одними губами мовила: «Дякую», –  Кассій знову кивнув, переклав кригу їй в долоню і підійнявся.

- Я ще прийду, - і, забравши ліхтар, пішов. «Як і завжди, як і завжди».

Сільві розкинулась на матраці і задрімала. Їй наснилась перша зустріч із Зоєю. Коли барон привіз її у маєток вона була брудна, голодна та сахалась всього і всіх. Еверетт галантно подав їй руку при виході з карети і Сільві відчула себе нікчемою. Він провів її великими освітленими кімнатами з високою стелею, дорогими меблями, сервізами і мармуровою підлогою до свого кабінету в кінці коридору лівого крила першого поверху. Ще до її прибуття маєток був розкішним. В кабінеті на них чекала дівчинка молодша від Сільві на кілька років. Вона стояла посеред кімнати вбрана у милу форму служниці, з темними заплетеними косичками і явно нервувала.

- Вітаю вдома, господарю! – дівчинка зробила кніксен, але Еверетт на неї і не глянув. Пройшов повз і сів за стіл. Сільві стала поряд із маленькою служницею, перебираючи пальцями брудну тканину подертої сукні.

- Сильвіє, знайомся – це Зої, вона буде твоєю особистою служницею. Їй вісім, думаю ви поладнаєте. Вона знає усе, що потрібно, - він зробив акцент на слові «усе». - Зої, покажи дівчині маєток і територію, а потім відведи її у кімнату на третьому поверсі – тепер вона буде належати їй.

- Так, бароне, - більше розпоряджень не було і Дюпрі одразу взявся за папери, Зої вклонилась і під лікоть вивела дівчину з кімнати.

- Ходімо, юна леді, я вам все-все покажу! – Зої була жвавою і ніколи не змовкала. Вона хутко показала дівчині усю територію, розказала місцеві байки, описала характер кожного робітника і плітки про них. Усі довкола дивились на замурзану дівчинку з огидою, але за веселістю Зої Сільві цього не помічала.

- Зої, ти… знаєш мою історію? Ким мене… представив барон?

- Хммм… Я і ще кілька людей знають хто ви, але для інших ви - донька кузена пана Дюпрі, який збіднів, захворів і помер. Як і його дружина. Барон прийняв вас, бо змилостивився. Тепер ви його падчерка. В нього така добра душа! Ну що ж, ходімо! Я впевнена вам вже приготували ванну! – служниця схопила Сільві за лікоть і весело побігла вперед. Набагато пізніше дівчина усвідомила, що барон виставив її на показ, ніби говорячи: «Дивіться, який я хороший, яке в мене добре серце». 

Вона прокинулась за кілька годин: «Хоч би раз наснилось щось приємне! Або взагалі не снилось!». Сильвія давно не будувала ілюзій щодо Зої. Вона ніколи не була «її особистою служницею» і зрозумілим це стало в один із днів, коли Сільві намагалась втекти. Дівчина хотіла піти на свято у Монк сповнений вогнями, шумом і вуличною їжею. Вона розказала Зої увесь план, кожну його деталь і він був би доволі вдалим. Але біля самих воріт Сільві перестрів барон разом із Муром. Еверетт не міг випадково піймати свою «падчерку» і лише одна людина у маєтку знала про план. Служниця була очима і вухами, сьомим чуттям барона Дюпрі. Якщо Еверетт був головою в’язниці і суддею, то наглядач камери - Зої.

Та Сильвія не могла її звинувачувати. На скільки їй було відомо, Зої продали власні батьки, коли Еверетт виплатив їхні борги і урятував їх, Зої та ще трьох доньок від рабства. Хоч її поточне становище служниці не сильно відрізнялось. У дійсності, кожен із робітників Дюпрі був у схожому становищі: вони продали йому свою душу, вірність і життя. Тому за вісім років ніхто з них не допоміг Сильвії втекти, навіть не намагався.