Частина друга Глава 8 Боягузтво

Глава 8 Боягузтво

- Триста сімдесят два, триста сімдесят три, триста сімдесят чотири... Мені набридло! Я більше так не можу! – вона лягла на траву і подивилась у небо. Почула тривожне «ох».

- Юна леді! Ви ж зіпсуєте сукню! – дівчина, вбрана у одяг служниці, стояла поруч і явно переживала за тонкий золотистий шовк плаття, яким «леді» зім’яла траву. – Барон витратив багато грошей, щоб вам пошили цю красу, – дівчина підклала руки у коротких чорних рукавицях з тонкої тканини під голову. Її абсолютно не хвилювала ані сукня, ані сума витрачена на неї.

- Зої, ти ж знаєш, що для мене гроші не варті абсолютно нічого, – вона сумно посміхнулась і зітхнула. – Пройшло вісім років, а тут нічого не змінилось.

- Звичайно, що змінилось! Раніше прогулянка від тераси до кінця саду займала у вас чотириста двадцять один крок! А зараз – всього лиш триста сімдесят чотири! А ще змінились ви самі! Ви так виросли і стали іще вродливішою! І сад змінився! Барон побудував тут маленьке озерце і придбав туди екзотичні види риб, а ще з’явився лабіринт, і… - Зої продовжувала свій монолог, але дівчина вже не слухала. «Змінилась? О, ні. Я така ж боягузка, як і тоді».

Почувся стукіт чобіт по камінню, легкий і спокійний. Дівчина перевернулась на живіт, ще більш зім’явши сукню, сперлась на лікті і поклала підборіддя на долоні. Зої ледь не знепритомніла. До них наближався хлопчик шести років. Чорне волосся, карі очі, набурмосений погляд: «Один в один барон. Тільки миліший. Набагато миліший!» - Зої злегка схилила голову і промовила:

- Вітаю, юний лорде. Леді Сильвія, треба показати гарні манери! Леді не може просто валятись на траві!

- Привіт, Лео́не! Хочеш приєднатись? – хлопчик кивнув і сів поруч із Сільвією.

- Що..? А…а… В-ви вирішили з мене познущатись! Мене звільнять! Тепер точно звільнять!

- Дивись, Лео́не, - прошепотіла Сильвія, - в неї зараз приступ буде! – хлопчик подивився на Зої, яка все ще нюняла про те, як її звільнять і лише знизив плечима. «Жодної цікавості до поточних подій, як завжди».

Вони дивились на маєток, а промені сонця сліпили їм очі, відбиваючись від начищених вікон та золотих рам. Десять спалень, шість ванних кімнат, кухня, обідня зала, бальна зала на триста п’ятдесят людей, музична кімната, бібліотека і все це на трьох поверхах. Розкішний сад, невеликі стайні, прибудова для робітників. Маєток коштував, як невелике місто або як центр Монка, і хоч територія була велика та доглянута, Сильвія б спалила його вщент за нагоди. За вісім років проведених тут вона знала кожен куточок, кожен камінчик, кожну тріщинку в мармурі у бальній залі і кожного робітника. Це місце їй остогидило. Не часті вилазки в ліс під наглядом, поїздки за новим одягом в Монк під наглядом, прогулянки в саду під наглядом. Постійне відстеження її дій. Сильвія замислилась, яким було б її життя, відхили вона пропозицію барона вісім років тому? Можливо, вона втекла б за океан? Або поїхала в столицю? Або нею б пообідав вовк у Лісі мрій? Та відповіді не знав ніхто. Жити минулим не найкращий варіант, але і повністю втекти від нього не вийде.

- Про що замислилась? – спитав грубий з легкою хрипотою чоловічий голос.

Сильвія підняла очі і зустрілась поглядом із Кассієм. Високий, русяве волосся трохи спадає на очі завжди темно-синього кольору, гострі вилиці, прекрасна мускулатура і жахливий шрам на правій щоці. Він ніколи не розповідав за яких обставин отримав його. Дорожній одяг, втомлений вигляд: «А я сподівалась він потоне у морі», - бо якщо вірний пес тут, то і господар десь поблизу. Кассій простягнув дівчині руку, та прийняла її і піднялась з землі. Його дотик був гарячим і відчувався навіть крізь тканину рукавичок. Зої зморщила свій маленький носик і відвела погляд карих очей, Кассій був їй бридким, але насправді, служниця його боялась.

- Ах! Ваша сукня, леді! – Сильвія подивилась на тканину: зім’ята, в зелених розводах від трави і грудочки землі. Дівчина криво усміхнулась.

- Саме час зустріти господаря, – Кассій повів її назад до маєтку, не відпускаючи руку, Леон йшов поруч із ним, а Зої трималась позаду на відстані. – Тобі личить борода, Кассію! Виглядаєш наче старий чаклун!

- Старий? Мені лише двадцять чотири.

«Мда… який спектр емоцій! Сухар!» - подумала Сильвія, Кассій був старший від неї на шість років, але відчуття ніби на всі сорок. Надто вже набурмосений, надто жорстокий і… надто піклується про неї. Хоч він і виконував усі накази барона, але її сприймав наче молодшу сестру. Вона знала це і відчувала у його погляді. Сильвія заздрила такому контролю емоцій, адже її власні почуття видавав колір очей. Він завжди змінювався від світло-блакитного, майже сірого, до синього в залежності від того, чи була вона у розпачі, чи замислилась. Компанія у тиші дійшла до тераси, де у масивних відкритих дверях стояв доволі стрункий елегантний чоловік середніх літ.

Чорне із легкою сивиною волосся, така сама коротка борода, зморшки з яких видно, що усмішка не торкала його обличчя більшу частину життя, карі очі, тонкі губи. Вдовець барон Е́веретт Дюпрі – найзаможніший зі знаті королівства Розенталь, практично найбагатша людина після короля, фактичний власник портового міста Монк і особистий кат Сильвії. Побачивши компанію, барон вийшов на середину тераси, Кассій хутко відпустив руку дівчини. Е́веретт тримав одну зі своїх тростин: чорну дерев’яну, із золотою головою лева в якого замість очей були рубіни, накінечник також із золота. Вона потрібна була йому зовсім не для опори, швидше для підтримання образу величі. Компанія піднялась по сходах і стала перед бароном Дюпрі.