Глава 7 Цікавість

«Трясця!» - подумав юнак, мало не зірвавшись в черговий раз. «І чого це має бути саме третій поверх!» - Артур дерся на гору по стіні будинку, тримаючись за мотузку, що знайшов на задньому дворі сусідньої будівлі. Шкіряні рукавиці ковзали промоклою матерією і він вже двічі був ладний кинути цей задум і піти додому. Але цікавість переважала над здоровим ґлуздом.

Хлопець тихо ступав по мокрому камінню і сподівався, що у тінях будинку його не помітять. Мотузку він закинув наче ласо і, на диво, вона зачепилась за голову горгульї під потрібним вікном. Раптом, Артур почув стукіт карети. «О, ні-ні-ні! Тільки не це!» - юнак простягнув руку і вхопився за лапу горгульї. Наскільки можливо підтягнувся до стіни і завмер. Якщо це карета барона і його піймають, банда зробить так, що від Артура не залишиться і волосини. З дороги лунали крики та пісні явно підпитої компанії. На щастя, карета проїхала повз, ані пасажири, ані кучер не помітили силует юнака у тінях. «Часу мало», - якщо гості вже почали розходитись, то шанси бути спійманим стрімко зростали. Він продовжив підійматись і за хвилину був на рівні голови горгульї. Знову підтягнувся до стіни, зручніше вхопившись за вуха кам’яного чудовиська. Увесь час, що юнак підіймався не було видно ані світла, ані руху у вікні. «Ну, що ж подивимось, хто тут живе», - зробивши глибокий вдих, Артур різко випрямив коліна, зазирнув у вікно і побачив обрис привида зі спини. У тьмяному світлі не можливо було розгледіти кольори, але в нього було довге волосся і світла сукня і однією рукою воно тримало свічку. «Та це ж звичайна дівчина!» - аж раптом воно розвернулось і закричало.

Артур жахнувся, скрикнув і, зірвавшись, почав падати. В останню мить він схопився за намотану на руку мотузку і та різко притягла його до стіни. Хлопець боляче вдарився ребрами і усе повітря вийшло з легень. Ще трохи і його голова стала б фаршем на кам’яному паркані, що був прямо під вікном. Відпустивши мотузку, він зістрибнув на дорогу і хапав ротом повітря. Аж тут почув гомін із будинку і побачив відблиск світла у вікнах. Все ще шалено дихаючи, хлопець накивав звідти п’ятами.

***

Біжучи провулками і задніми двориками, ховаючись у тінях і оминаючи поліцейські патрулі та калюжі, Артур дістався крамниці. Забіг всередину і закрив двері, заплющив очі і вирівняв дихання. У темряві, навпомацки дійшов нагору до ліжка. Важко опустився на нього і скинув маску з плащем. Серце все ще шалено билось в грудях від бігу і переляку. Можливо, те червоне обличчя з іклами, страшною усмішкою, порожніми чорними очима і рогами було несправжнє? Може йому привиділось? Та привиди для того і є, щоб ввижатись. Артур не вірив у них і ще раз прокрутив усе в голові: миготіння світла, силует дівчини, страшне червоне обличчя монстра, крик… Крик?! Та хіба ж привиди кричать?! Він був впевнений, що окрім власного скрику чув іще один! Юнак підхопився, взяв ліхтар-кулю і збіг на перший поверх. Відчинив шухляду одної із шаф, серед великої кількості окулярів взяв круглі із опуклими лінзами. На них був підпис: «Відстань до трьох кілометрів». Артур повернувся у свою кімнату до вікна, але якби він не старався темрява і велика відстань не дали йому побачити будинок барона.

- Дідько! – вилаявся він. – Думай, думай Хетувей! – він ходив колом по кімнаті аж доки йому в голову не прийшла геніальна ідея, на його погляд. Він завмер на місці, глибоко замислився, а за кілька хвилин радісно впав спиною на ліжко. – Так і зроблю! – і солодко проспав кілька годин до сходу сонця.

***

Ранок почався бадьоро: Артур прийняв ванну, застосував зілля, що виготовила Кетті, проти росту щетини, дії якого вистачало на місяць, вклав нагору волосся магічним гелем, який тримав їх за будь-якої погоди і був готовий втілити свій план. Але спочатку намазав великий синець на ребрах знеболювальною маззю. Надягнув білу сорочку, чорні брюки та багряний жилет, вишитий білими нитками. Накинув плащ і надяг застібку-оленя. «Спекотно для літнього дня після дощу, але вибору немає», - і спустився на перший поверх.

Артур поспішав повернутись до будинку, поки іще не почали подавати сніданок. Обійшовши дім ззаду він прослизнув за дерев’яні ворота і сховався за великим деревом. Біля службового входу ку́харі, служниці та слуги працювали і метушились, щоб встигнути приготувати і подати сніданок господарям. В усіх були багряні жилети вишиті білими нитками. Хтось заносив із повозки мішки борошна на кухню: «Прекрасно!».  Артур скинув плащ і лишив у кущах за деревом, а от застібку поклав у кишеню брюк. Поправивши жилет, він обійшов повозку і абсолютно природньо потягнувся за одним із мішків.

- Ти хто? – спитав чолов’яга, що розвантажував борошно. Він був сивий і в нього явно боліла спина.

- Я тут замість Джека! Підміняю! Давайте допоможу! – і не обертаючись пішов із мішком у кухню.

Чолов’яга нічого не відповів і був тільки радий цьому. «Ще одне правило: згадай Джека і звали все на нього! У цьому місті по́вно Джеків!» - Артур пішов далі. На кухні вирувала робота: усе шкварчало, кипіло, різалось, варилось. Запахи були просто неймовірні! Хлопець поклав мішок у купу до інших, аж тут перед ним з’явилась молоденька служниця.

- Ти хто?

- Замість Джека! Підміняю! – дівчина примружилась на нього.

- Зої! Треба накрити на стіл! Барон скоро приїде, а в нас нічого не готово! – дівчина, очевидно Зої, підстрибнула на місці, схопила зі столу піднос з різними фруктами і тикнула ним в хлопця. - На! Неси у столову, прямо по коридору, і постав біля вікна. Я потім розберусь! Швидше! Ох цей Джек! Прислав замість себе такого повільного! Нумо! – Артур посміхнувся до служниці і швидким кроком пішов у вказаному напрямі. «Дякую, Джеку! Завжди працює!» - він пройшов повз сходи, великий хол, кілька зачинених кімнат і потрапив в обідню залу. Великий дорогий дубовий стіл, вкритий лаком, по центру, скляні шафи, квіти, столик на колесах біля вікна. Артур залишив фрукти там, де наказали і з виглядом, ніби повертається на кухню, прошмигнув сходами на другий поверх. З однієї з кімнат лунала музика, в коридорі запалено ліхтарі, тож затримуватись він не став і піднявся вище.