Глава 6.2

***

Театр був розташований між заможними будинкам Золотого району, які сьогодні стояли темні. Для Артура це було вдачею, адже він виринав із тіні у тінь і непоміченим дістався чорного входу. Сьогодні в нього було трошки більше відмичок і чорна маска, що закривала верхню половину обличчя. Звичайно він міг би взяти чоботи невидимості або зілля для проходу крізь стіни, але тоді це було б нудно. До того ж є ризик залишитись частково в стіні і стати частиною споруди, адже будівля театру захищена закляттями від грабіжників. А от прибудова з чорним ходом – ні.

Артур озирнувся по сторонах – нікого не було. Він присів біля замку дістав з лівого чобота відмички і за кілька секунд механізм піддався із легким клацанням. Юнак ще раз озирнувся і прослизнув всередину, обережно причинивши за собою двері. Ця прибудова була окремим входом для особливих гостей, з якими не повинні були зустрітись звичайні люди. З’явилась вона роки чотири тому і будувалась поспіхом, тому директор театру не став витрачати гроші на убезпечення цієї частини.

Вікон тут не було, але Артур все одно не став запалювати ліхтар. Натомість вдягнув окуляри, що дозволяли бачити в темряві. Легко ступаючи, він йшов кам’яним коридором вперед, аж доки не дістався стрімких сходів нагору і дверей ліворуч від них. Імовірно, сходи вели на балкон, тож хлопець обрав двері. Трохи відчинивши їх, він прислухався: жодних кроків чи розмов, лише тьмяна смужка світла. Тоді просунув голову: пустий дерев’яний коридор із багатьма дверима ледь освітлений ліхтарями. «Напрямок вірний», - подумав юнак і зайшов. Двері підступно скрипнули за спиною: «Дідько!».  Але нічого не відбулось, ніхто не вийшов на звук. Директор часто забирав трупу на такі вечірки, як сьогоднішня, щоб повеселити знать.

Артур пішов далі легко і тихо, наче кіт, переступаючи розхитані дерев’яні дошки, щоб не видати себе. На найближчих до нього дверях було написано «Гардероб». В кімнаті було тихо, тож юнак рушив вперед. Вбиральня, гримерні, танцювальна зала. Артур дійшов до ще одних сходів у кінці коридору, але потрібних дверей не було. Та перш ніж піти нагору, він зазирнув у темряву під сходами. Зі стіни стирчала ручка у вигляді символу Монка – корабля. Юнак взявся за ручку і штовхнув стіну всередину - її частина плавно від’їхала. «Замасковані двері – непогано для простого директора театру», - Артур зняв окуляри, бо приміщення було освітлене ліхтарем, схожим на його власний.

Попід боковими стінами стояли полиці із старими книгами, посередині масивний письмовий стіл із купою різних речей, в правому куті за дверима був диван і… на ньому лежала жінка. Прикрита легкою тканиною, сукня валялась на підлозі, волосся скуйовджене. Непритомна. Артур кинувся до неї і підставив палець під ніс. Відчув легкий подих – жива. Він роздивився довкола: за диваном кілька порожніх пляшок від рому, туфлі розкидані попід диваном. Хлопець помітив зелені блискітки довкола губ жінки. Тоді взяв її праву руку і подивився на зап’ясток, де чорним кольором було виведено красиве татуювання «М». Артур одразу зрозумів в чому справа і ким була ця жінка.

Він відпустив її руку і пішов до столу. Прискіпливо оглянув наявні речі: золота ручка, стоси паперів, порожній пакетик від зелених блискіток, баночка чорнила, тексти вистав. У шухлядах з правої сторони був пістоль, якого Артур не став чіпати і заповітні цукерки, кришка від яких вже вкрилась пилом. Він дістав їх і поклав у сумку. Ліворуч була шухляда замкнена на ключ. Артур простягнув до неї руку.

- Я б не стала цього робити, – хлопець сахнувся за стілець готовий до втечі, але зрозумів, що ці слова належали тій самій жінці. Вона лежала на дивані і слідкувала за ним з напівприкритих повік. – Шухляда зачарована. Як тільки ти торкнешся її двері зачиняться і усе повітря в кімнаті зникне.

- Рятуєте мене? – на питання жінка тихо, ніжно розсміялась і у кутках очей проступили зморшки, що видали її справжній вік.

- Швидше себе. Хоч це і було благородно, що ти кинувся перевіряти чи жива я. Наче справжній лицар!

- Але я не лицар і вам це відомо, міледі, - перервав її Артур.

- І все ж… Що ж, мені і самій тут дещо потрібно, тому тебе я не видам. Сподіваюсь, ти мені допоможеш? – жінка посміхнулась  до нього і схилила голову, ніби фліртуючи. – Пропоную обмін: я допоможу тобі відкрити цю шухлядку, а ти – віддаш мені ті цукерки, – вона вказала на Артурову сумку.

- Дивлячись, що саме у тій шухляді? – завбачливо спитав хлопець. Жінка не могла чітко розгледіти обличчя Артура під маскою, але говорила так, ніби читала його думки:

- Там те, що відкриває і закриває усі замки. Такий собі магічний ключ. Для грабіжника те, що треба!

- Цікаво… Чому ви самі його не візьмете? Він цінніший за цукерки.

- О! Розумний грабіжник. Проте, мені він ні до чого. Я і так можу пройти всюди, де захочу! Сила зв’язків! – недбало кинула жінка і граційно підійнялась з дивану. Простирадло впало на підлогу і оголило її. Артур відвів очі: «Гарна ідея була з маскою!». Вона не поспішаючи, плавними рухами одягла сукню і простягнула хлопцю руку. – Згода?

***

Ніч була дощова і холодна. Перехожі розбігались по хатах, маневруючи між краплями і потоками води із дахів. Артур вирішив прогулятись по Золотому району. Таку погоду він вважав прекрасною: «Нарешті дощ перекриє запах риби!». Артур не очікував на подібну зустріч, тому йому потрібно було провітрити мізки.

Жінка, що була в кабінеті директора театру не просто одна зі шльондр «Моллі», на що вказувала літера на зап’ястку. Вона і є Моллі. А, точніше, правонаступниця місця голови борделя. «Морячка Моллі» була збудована років триста тому і за цей час місце голови незмінно займала жінка з роду засновників цього закладу. Оскільки матір нинішньої Моллі померла, а бабуся була надто стара для підтримання порядку, головою стала наймолодша і єдина жінка в родині. Артур впізнав її по татуюванню троянди на спині, коли вона одягалась. Усі в місті знали цей факт, тут немає нічого дивного. До того ж, цілком нормально, що в голови борделя були клієнти найвищого рівня: мер, капітан поліції, директор театру, суддя. Чи був її «гостем» барон Дюпрі ніхто не знав.