Глава 6 Старі звички

Артур прокинувся від чергового жахіття. Сьогодні йому не вдалось поспати. Відьма до смерті його злякала. Хто така «золота пташка»? Де вона? Звідки відьма дізналась про давню забуту мрію? І чому це мав бути саме він? Стільки питань і жодної відповіді.

Почало світати. Артур встав з ліжка і відкрив нижню шафу письмового столу. Там, під різними листівками, записками, на́рисами, олівцями та фарбами, лежав шкіряний чемоданчик. Артур дістав його та сів на ліжко. Обережно відкрив і провів рукою по пензлях. На пальцях залишився пил. Він струхнув його об штани і дістав з таємної кишені згорнутий малюнок, краї якого обтріпались від часу. Портрет родини було зображено вправними мазками, усі пропорції і кольори витримані: чоловік, дружина та їхній син десяти років. Кучеряве волосся хлопчика спадало йому на очі – золотисті мамині очі, в іншому він був схожий на батька. На зворотній стороні був підпис: «Родина Хетувей», художник Артур Хетувей. Хлопець гірко засміявся, швидко запхав портрет назад і відкинув чемодан у куток, де попадали і обурено задзвеніли нещодавно начищені мечі.

***

Пролежавши кілька годин, дивлячись у стелю, Артур складав план дій на сьогодні. Він приблизно знав хто збереться на вечірці: якщо запрошено барона Дюпрі і той збирається відвідати захід, значить будуть і мер з капітаном поліції, і суддя і банкір, а також ще кількадесят аристократів та особливі гості. Артур згадав, що минулого місяця директор театру хизувався цукерками, які змінюють голос, і розповідав, як це корисно буде для вистав. А вчора в таверні була компанія акторів. Хлопець чув, як один з них жалівся на те, що директор закрив ці цукерки у себе в кабінеті і не має наміру ділитись ними з трупою. «Не погана ціль для розминки», - вирішив юнак. До заходу сонця іще годин десять, тож треба було себе чимось зайняти.

Артур спустився на перший поверх, коли почув дзвіночок.

- Ти могла б жити тут, а не ходити сюди кожного ранку.

- Жити біля роботи? Так ще й відмовитись від комфортного будинку в Золотому районі? Ні за що! Я ще не збанкрутувала! – Кетті була, як завжди, в гарному настрої. Її рідко що могло вибити з колії. Коли чаклунка зняла плащ, юнак помітив не властивий їй вишуканий вигляд і, немов би запитуючи, вигнув брову. – Що? Сьогодні буде вечірка, але я впевнена ти вже знаєш. І я запрошена!

- Підеш туди як «чаклунка Кетті»?

- По-перше, «наймогутніша чаклунка Кетті», а по-друге - ні. Запрошення прийшло на ім’я графині Веніційської, – дівчина покрутилась, хизуючись своєю золотою сукнею, а зупинившись, майстерно зробила реверанс.

- Ти справжня за́гадка. Звідки такі навички?

- Старі звички, – Кетті хитро всміхнулась. – Що ж, попереду ще цілий день, тому збирайся і йди в ліс.

- В ліс? Обов’язково сьогодні?

- Так! В нас закінчуються запаси! Мені скоро не буде чим торгувати! – дівчина пройшла в комірчину і звідти кинула в Артура кошиком. – Усе, як зазвичай.

- «Солодких снів» побажаєш?

- Ні за що! Вдруге я тебе рятувати не стану! – топнула вона туфелькою. Артур сумно усміхнувся, взяв з полиці червону хустку і вийшов з крамниці.

***

Якщо, почувши «Ліс мрій», ви уявляєте зелені крони дерев, свіже повітря, дзвін кришталевого струмка, кролика на галявині і спів пташок, тоді вітаю! Вас вдало ввели в оману! Ліс і справді прекрасний, але так само магічний, як і більшість інших полісь, озер чи печер у цьому світі. Його справжня назва «Ліс жахіть». Головне правило – нічого не їсти, нічого не пити і не засинати. Тобто, з вами нічого не станеться, якщо ягоди зібрані тут ви з’їли поза межами лісу. В іншому випадку, ви приречені вічно спати і бачити сни. Дивовижні сни, сповнені усього, про що ви коли-небудь мріяли, але кожен закінчиться жахіттям. Мріяли одружитись – ваша жінка вб’є вас під час першої шлюбної ночі. Мріяли розбагатіти – помрете від розплавленого золота у горлянці. Мріяли стати капітаном корабля – будете вбиті якорем або захлинетесь під час шторму. Ліс вигадуватиме все нові і нові закінчення для ваших мрій, а самі ви будете повільно помирати в реальності.

За п’ять хвилин Артур вже був на роздоріжжі. Ліворуч – стайні, праворуч – Золотий район, а прямо перед ним – Ліс мрій. Невеличка пробіжка до перехрестя збадьорила хлопця, але те, що він погано спав цієї ночі могло коштувати йому життя. Тож, зробивши глибокий вдих, Артур швидким кроком пішов по дорозі, що петляла між стовбурами дерев.

Сюди часто навідувались чаклуни із сусідніх містечок і серед трав були протоптані найпопулярніші стежки. Список Кетті складався із кількох видів грибів, чарівних і звичайних, різної травички, кількох гілок дерев і квітів. Зібравши усе необхідне, Артур зійшов зі стежки. Він впевнено йшов поміж дерев і зупинився, коли досяг великого розкидистого дубу. Дереву було кількасот років, але воно зеленіло і створювало приємну тінь довкола себе. Його корені були сплетені наче колиска, запрошуючи втомлених мисливців відпочити у прохолоді.

«Вдруге» сказала Кетті. Перший раз вона дивом витягнула із вічного сну хлопчика, що втомився, тікаючи від работорговців, і приліг відпочити у тіні цього дубу. Жахіття, яке бачив малий – раз за разом втрачати батьків, графство, усі щасливі моменти, усе життя. Прокинувшись, хлопчик лютував, ридав і кричав на чаклунку: «Навіщо ти розбудила мене? Я був зі своїми батьками! Я був там щасливий! Навіщо ти це зробила!». Дівчина спокійно відповіла: «Чи справді це були твої батьки? Чи хотіли б вони, щоб ти загинув тут через них..? Ті щасливі моменти ніколи не повторяться, те життя ніколи не повернеться, як і твої батьки. Але ти тут. І ти можеш прожити гідно в їхню пам’ять або сконати зараз, як невдаха. Обирати тобі», - і вона простягла йому руку. Хлопчик знав, що чаклунка права. Жодні сни чи сльози не повернуть йому втраченого в минулому, але майбутнє змінити можна. Він знайшов в собі сили піднятись і зняти із шиї кулон, що міцно стискав увесь час. Хлопчина повісив його на найвищу гілку до якої дотягнувся, а потім взяв дівчину за руку.