Глава 4 Банда Мура

Коли вранішнє сонце торкнулось його повік, Артур прокинувся. Він відпочив, справді відпочив! Йому не наснилось жахіття чи будь-який сон, і це було прекрасно! Не бачити снів, яка розкіш!

Артур перевдягнувся у легкі штани, короткі розношені чоботи, чорну бавовняну сорочку без рукавів і спустився на перший поверх. Кетті іще не було. На вітрині стояла табличка "Зачинено".  Артур знайшов магічну хустку темно-синього кольору і зав'язав на голові. Ярлик на матерії вказував: "Зміна кольору очей і форми носу". З нею ніхто з перехожих не впізнає хлопця. Бути анонімним – перше правило у цьому місті.

Зачиняти лавку на замок не було потреби, адже Кетті передбачила можливість злому і наклала якесь там закляття. Оскільки Артур не мав магічних здібностей, розбиратись в усіх складнощах цього трюку він не став. Хоча Кетті своїм винаходом пишалась.

Сонце лише почало нагрівати повітря, а вже відчувалась спека літнього дня у вологому портовому місті. Дійшовши безлюдними провулками до найближчої головної вулиці, хлопець зупинився. Зробив легку розминку і побіг вздовж дороги, на північ від крамниці. За кілометри два звернув ліворуч. Пробіг стайні і прямував далі вздовж полів, не втрачаючи темп. Праворуч від  нього були висаджені пшениця та рапс, на горизонт виднів млин, а ліворуч - трав'яне поле із тином, де мирно гуляли коні. Ще кілометрів п’ять і він дістався перехрестя звідки можна потрапити в Робочий квартал. Не зупиняючись розвернувся і побіг назад. Діставшись стайней, Артур згорнув у їх напрямку і, перемахнувши через тин, побіг полем. Зупинився аж біля криниці, щоб попити води.

Тільки-но він загримів відрами, як зі стайні вийшов парубок. Світле волосся, блакитні очі, в грубих шкіряних чоботях, в руках вила і порожнє відро. Побачивши незнайомця, він нагострив вила.

- Хто ти? - спитав хлопчина і насупив брови.

- Я маркіз в шостому поколінні, його високість сер Шмурдяк фон де Грав.

- І давно ти повернувся, Хетувей? – після хвилинної паузи промовив юнак.

- Ей, так не чесно, Джеф! Як ти взагалі дізнався, що це я?

- Твої тупі жартики тебе видали, - він кинув погляд на волосся Артура. - І я запам'ятав цю хустку.

- Для конюха ти надто спостережливий!

Джефрі давній знайомий Артура і молодший від нього на рік. Проте важка робота конюха не давала йому можливості виглядати на свої дев’ятнадцять. Джеф був сильним, гарно справлявся з конями, любив свою роботу, завжди знав хто вирішив навідатись у Монк і головне - які у них статки.

Артур почав набирати воду з криниці, щоб умитись та попити. Джефрі поставив порожнє відро поруч із іншими, але вила не випустив, і чекав поки приятель завершить свої водні процедури. Однак «приятелями» їх важко було назвати. Артур намагався не зближатися з іншими, задля їхньої ж безпеки: друг грабіжника автоматично стає мішенню для «попереджувального пострілу».

- Ну, то, як я тобі сьогодні? Красень, правда? А цей ніс! Ти тільки глянь на його форму!

- Так-так, той ще крючок. Диви і бородавка прямо на кінці!

- Та ні! Брешеш!

- Аж ніяк! На, дивись! – Джеф вийняв з кишені маленьке дзеркальце і простягнув йому. – Дивно виглядає цей ніс і твої м’язи.

Артур не міг повірити! «І справді крючком, так ще й очі розкосі!» - термін дії цього магічного предмета явно сплинув. Він справді кумедно виглядав: жахливий ніс, очі в різні сторони і підкачані засмаглі руки.  Хлопець розчаровано кинув дзеркальце назад приятелю.

- Ну і нехай. Краще так, ніж зустріч із капітаном поліції. Чекай, а звідки в тебе дзеркальце? – Джефрі не відповів і насупився ще більше. Артур прискіпливо оглянув його з ніг до голови: обережно вкладене волосся, чисте взуття, свіжий одяг, шкіряний фартух і рукавиці, щоб не забруднитись. Зовсім не схоже на звичайний вигляд конюха. Він настільки піклується про тваринок, що виходить зі стайней лише під вечір і вигляд має, як свиня в дощ. Артур щось запідозрив. - Скажи-но мені, друже, - він примружив очі, - хто вона? – Джеф зблід.

- Не маю уявлення про що ти! Краще скажи нащо припхався?

- А ти хіба не знаєш! За інформацією прийшов. Що в місті відбувалось поки мене не було? Чи приїздив хто?

- Власник приїхав, – під «власником» Джеф мав на увазі барона Е́веретта Дюпрі: корабельна фірма, місця під прилавки на набережній, ігровий будинок в Золотому районі і деякі інші заклади належали йому. Та що там! Фактично усе місто було в його руках.

- Теж мені новина! Це його місто, він тут майже щодня.

- Ти не розумієш, – Джефрі похитав головою. – Щось змінилось. Цього разу більше охорони, більше таємничості. Приїхав під ранок, вікна карети зашторені, а в його будинку на другому поверсі, в тій самій кімнаті, знов горить світло, – конюх говорив про кімнату,  де начебто жив привид: перехожі бачили у вікні дівчину в білому, без очей і «зловіще» мерехтіння світла. Усі вважали, що це душа його покійної дружини, адже в барона не було доньок, лише син шести років. Артур вважав це просто пияцькою балаканиною. Від портового рому і не таке людям привидиться. – Так ще й банда знову в місті. Шниряють всюди, вибивають гроші із боржників. Контролюють завантаження товарів на судна і магічні предмети, що надходять у місто, навідуються до «Моллі», – «А це вже цікаво».

- Ти ж не віриш у привидів, правда, Джеф? – підморгнув йому Артур. Джефрі наставив на нього вила і зробив кілька легких випадів у бік опонента. Юнак, регочучи відстрибнув назад. – Може барон просто коханку там тримає, га?