Глава 2 "Магія дельфіна"

Таку паршиву назву має магічна крамниця у якій працює Артур Хетувей. Якщо ви ще не помітили, тут, у Монк, усе пов’язано із дельфінами – використай у назві будь-чого слово «дельфін» і воно автоматично стане прибутковим, популярним або щасливим. Абсолютна брехня для туристів. Бо, по-перше: дельфіни прокляті і, за легендою, порядними хлопцями у людській подобі теж не були; а по-друге: якщо ваш бізнес із самого початку був приречений на провал – не варто потім звинувачувати у всьому цих тваринок, їм і так дісталось кілька тисячоліть тому.

Артур вважав це все просто приманкою для грошей, такою собі вдалою рекламою, але не Кетті. Чаклунка і власниця лавки свято вірила в такі забобони. Тому і назвала крамницю «Магія дельфіна» і перед відкриттям побризкала на двері водою з порту. Іще один абсурд, еге ж? Забобонна чаклунка!

Варто було хлопцю переступити поріг, як на нього налетів шквальний вітер, що розкидав речі і папери по всій лавці і гримнув дверима, вивертаючи їх всередину.

- Двері! Зачини! – десь із задньої кімнати пролунав крик власниці. Здивований Артур з усієї сили натиснув на двері, але зачинив лише із другої спроби. Крізь вітер долинув звук розбитого скла і через секунду про ураган в кімнаті нагадував лише повний безлад. Із комірчини вийшла Кетті: розпатлане чорне хвилясте волосся, шалені зелені очі і усмішка на круглому обличчі.

- Вітаю у чаклунській крамниці «Магія д… - вона запнулась. – А́ртуре! Із поверненням! Знаєш, ти дуже вчасно, в нас тут стільки роботи!

- Явно не на таку зустріч я очікував… -  Кетті все ще сяяла посмішкою, а хлопець важко зітхнув прикидаючи, скільки часу займе прибирання.

***

- Знаєш, ти винна мені чотири срібних монети! – заявив А́ртур, витягуючи черговий стос паперів з-під диванчика для покупців. Безлад влаштований ураганом вони прибирали вже три години поспіль і навіть не наблизились до хоч якогось порядку.

- Та це ж грабунок! І чого це я раптом опинилась в боргах, ще й тобі? – Кетті обурено звела чорні брови і подивилась на хлопця з-за рогу шафи із товарами.

Артур досі задавався питанням скільки їй років? Чаклуни майстерно ховали свій вік завдяки винайденим зачарованим кремам та зіллям. Їй могло бути як двадцять п’ять так і сорок, але він ніколи не питав, бо Кетті була надто полохливою і з легкістю могла, наприклад, спалити йому брови. І це ще не найбільше зло, яке могла вчинити чаклунка, не перетворившись при цьому на відьму.

- Морські квитки подорожчали на цілих дві срібні монети! І оскільки в Сейфі мене відправив мій роботодавець, він і має оплатити всі витрати, а це – ти!

- Я і так плачу тобі чи малу суму, лише за те, щоб ти поїхав на ці трикляті острови! Так ти іще дереш з мене гроші!

- Я не винен, що ти у розшуку в королівстві. Нагадай, що такого ти накоїла? – Артур кинув у дівчину яблуком, що випало із корзини на шафі. Наліпка на ньому зазначала: «Сила на один день». Кетті впіймала плід і поклала в кошик до інших.

- Нічого такого, справді! Просто я забула попередити принца Сейфійського, що «Зілля Кохання» діє… ем, не зовсім, як приворотне,  – весело підморгнула Артуру чаклунка. – Але ж яку насолоду цілий тиждень отримували жінки у палаці!

- Якби тільки жінки! – загигикав юнак. – Ще трохи і новою принцесою б стала у, кращому випадку, служниця!

- А в гіршому – коза! - вони обидвоє залились сміхом.

***

Коли А́ртур і Кетті закінчили розставляти речі на свої місця, на вулиці вже сутеніло. За цілий день жодного покупця не було. Звичайний робочій день для крамниці «Магія дельфіна». Чаклунка не хотіла привертати увагу поліції, тож їх провулок був доволі не вдалим місцем для торгівлі.

Однак, крамниця не бідувала. Кілька залів заставлених масивними шафами, комодами і полицями із різним добром. Комірчина завалена всіляким зіллям, узварами, настоянками та дивовижними речима. Тут вам і зачаровані яблука, і зілля від різних хвороб, шпильки, що змінюють колір волосся, корсети, що утягують фігуру, мило від облисіння і ще багато чого.

Крамниця жила не тільки за рахунок простих перехожих. Кетті мала багато знатних клієнтів, які добре платили їй за роботу і анонімність. Кілька разів на тиждень чаклунка брала в оренду карету і їхала через Ліс мрій у квартал знаті. Там розташовувались маєтки заможних  людей: капітана поліції, місцевого судді, банкіра, мера, власника найбільшої корабельної фірми, різних графів та лордів. Такі зустрічі вимагали приватності, тож найвірнішим другом Кетті були плащ та маска, а іноді і магічні предмети зміни зовнішності. Платили за таку роботу завжди добре, адже, уявіть розмір скандалу, якщо б хтось побачив, як мер купує в чаклунки мило від облисіння, а старий суддя - те саме «Зілля Кохання».

- Нарешті! - із полегшенням зітхнула Кетті, ставлячи останню книгу на місце. – Вже так пізно! Мені час йти, на мене чекає клієнт! Залишила для тебе овочевий салат і в’ялене м’ясо на кухні, – вона вже дістала плащ і маску з-під прилавку, де лежала бухгалтерська книга та імпровізований сейф.

- А як же твій борг і моя зарплатня?

- Ти ж знаєш, що я тобі довіряю? Візьми із сейфу скільки там вийшло, – чаклунка надягла плащ і капюшон, поклала маску в кишеню і, вже стоячи в дверях. розвернулась до А́ртура. – Рада, що ти повернувся цілим! – і зникла в темряві провулку.