Частина перша Глава 1 Привиди минулого

Глава 1 Привиди минулого

- Земля! – з усієї сили заорав вахтовий.

На борт шхуни «Дельфіновий плавник» повалив народ із трюму. Судно пливло у тихих водах протоки Леї і перевозило вантаж у п’ятдесят пасажирів та їхнє добро, здобуте в інших королівствах. На горизонті виднівся берег порту в Мо́нку.

А́ртур Хетувей зітхнув із полегшенням і виглянув за борт. Він ненавидів ці води, як і саме судно. «Дельфіновий плавник» - назва мала благословити шхуну на вічне щасливе плавання у цій протоці, але не гарантувала безпеку деінде. До того ж для кожного судна у, на перший погляд, спокійних водах Леї ховалась загроза у вигляді дельфінів. Ця «безсмертна шістка» кілька сотень літ билась об днища усіх кораблів в надії на смерть, але жодної подряпинки на них не було. Чого не скажеш про судна, які вони потопили, продірявивши трюми.

А́ртур згадав першу свою подорож на цій шхуні. Усі обставини кардинально відрізнялись. Тоді, сім років тому, у протоці буяв шторм, як і в його душі. Бідний корабель хитало із сторони в сторону, заливало водою, ламало щоглі і кидало на хвилі. «Ну хоч дельфіни в той день не доєднались до розваги, інакше б шхуна стала підводним рестораном, а ми в ньому стравою дня!» - сам до себе посміхнувся хлопець. Якимось дивом, побиті і обурені вони все ж дістались великої землі, і з того дня тринадцяти річний А́ртур Хетувей почав нове життя у портовому місті Монк, королівства Розенталь.

За кілька довгих годин шхуна пришвартувалась, і всі пасажири вивалились на портову набережну вмощену з крупного каменя. Як і сім років тому, очікувати на багаж хлопець не став, адже усі, здобуті в королівстві Сейфі речі були при ньому, в шкіряній сумці перекинутій через плече. Тоді в нього був лише набір пензлів, кілька речей з одягу і дванадцять срібних монет. Зараз сумка містила купу усього різного: рідкісні трави, що ростуть тільки на півночі, скриньки із дорогоцінними прикрасами, скляні баночки різних форм і розмірів, і грошей, звісно, було побільше.

12 срібних монет – усе, що він зміг забрати із батьківського спадку перш, ніж його рідний дядько викинув малого А́ртура за поріг і наказав ніколи не вертатись. Батьки хлопця були вбиті розбійним кланом, коли повертались додому із далекого Північного острова. Артур любив їх, а вони його. Ця новина стала більше ніж шоком, вона ніби змінила його, але як саме він би не зміг пояснити. Тоді його дядечко, захапав усе майно та титул графа, що по праву належали А́ртурові і прогнав небожа. Звичайно, юнак ще встиг забрати набір пензлів, які завчасно сховав під тином перед в’їздом в маєток, але це ніяк йому не допомогло при пошуку житла в новому місті іншого королівства. А продати їх він не зміг, адже це не тільки пам’ять про батьків, це його нездійснена мрія.

Однак, життя – мінлива річ, і зараз А́ртур Хетувей навіть не згадував про ту сумку із набором. Малюночки не допомогли йому вижити і заробити грошей. А от магічні предмети і грабежі… А що ви дивуєтесь? Кожен тут крутиться, як вміє.

Опинитись на твердій землі було приємно. П’яти денне плавання давалось взнаки - яким би сильним не був А́ртур, ще хвилин десять він йшов на ватних ногах по широкій портовій набережній, злегка похитуючись. Хлопець роздивлявся торгові ряди по іншу сторону дороги: були тут добре знайомі обличчя і товари, а були і нові лавки зі спеціями, солодощами та магічними предметами, ціни на які не просто кусались, а прямо кидались на щойно прибувших. Він підійшов до давно знайомого прилавку, напис на якому вказував: «Бездарям, віруючим і жебракам ВХІД СУВОРО ЗАБОРОНЕНО!». Виглядала вона кумедно, адже прилавок не мав дверей ані для входу, ані для виходу і товари були розкладені просто неба. Незмінний кра́ма́р* Хендрік, старий лисий чолов’яга із пивним животом, характером моряка, і очима такими вузькими, що їх майже й нема, сидів на незмінній бочці, підклавши під дупу затерту подушку із синього оксамиту.

- Вітаю, пане Хендріку! Дивлюсь, ви ні на день не поста́ріли за ці сім років, га? – «Може він приріс до неї? Чи то вона до нього? За стільки років, а тут не змінилось геть нічого!»

-Хетувей… - протягнув чоловік, - хіба ти грамоту забув? Тут ж ясно пише,  - кра́ма́р постукав кістлявим пальцем з обгризеним нігтем по табличці із написом, -  «жебракам заборонено».

Невже сьогодні все у цьому світі вирішило нагадати йому про минуле?!

- Ай! Я бачу що саме змінилось - ваша пам’ять, пане! – Зухвало посміхнувся юнак до Хендріка. – За сім років, що я прожив в прекрасному місті Монк мої статки непогано збільшились! Давайте, покажіть мені, що нового у вас є. – Чоловік із невдоволенням кряхтів, нахиляючись під прилавок. За секунду дістав звідти щось, загорнуте у атласну тканину. Відігнув краєчок і пальцем поманив Артура нахилитись ближче.

- Карти, – прошепотів він. – Чарівні. У щоб ти не грав, як здаєш ти, то ти і виграєш. Усього лише десять золотих.

- Десять! – гучніше, ніж варто вигукнув хлопчина.

- Чшшш! – зашипів на нього старий. – Тобі, по-дружбі, віддам за вісім!

- Е, ні, пане! Погано ви нашу дружбу цінуєте! Того і диви смерті моєї хочете! За ці карти мене за «Мертвим дельфіном» і прикопають, а ви і не прийдете на мою могилу ні разу! – Хендрік скривився і хутко сховав зачаровані карти назад під прилавок.

- Як ні, то вали звідси! Не витрачай мій час і не привертай увагу! Геть жебраче! – сказав як відрізав!

Артур промовив щось типу «я іще повернусь» і швидким кроком пішов з набережної, що просмерділа рибою, водоростями і затхлою водою, до торгівельного району міста. Щоб не потрапляти на очі поліцейським патрулям, хлопець петляв маленькими тісними провулками і лише інколи, зливаючись з перехожими, проходив широкими центральними вулицями.