53. Страшилки

До нашої компанії приєдналось ще троє людей. Вже знайомий нам герцог Оріон Роан, маг з простого люду - Ліквас Прамі, та Ісак Грим, теж маг і барон.
Отже в подальшу подорож нас вирушило аж восьмеро.
Склад компанії був менший, ніж раніше. Та всі були набагато сильніше. Адже той же герцог теж був магом.
Знайдений підсилювач ми захопили із собою. Мало того, Єн вирішив розорити казну і видав всім по ножу із неріанського сплаву. Окрім мене. Нащо мені їх три, коли руки дві? Хоча здоровий глузд підказував, що магією теж можна метати, а там уже не важливо - два, три, п'ять...
Наш шлях пролягав до найвищої гори. За легендами, там востаннє бачили Акваріуса. А цим легендам вже близько п'ятсот років.
Тож інформація швидше всього була недостовірна, але ми більше нічого не мали.
"Гніздо" асасинів знаходилось біля підніжжя гір. Там же, у печерах ми перед цим ночували. А зараз пішли в самі гори.
На мій привеликий жаль телепортуватись ми не могли. Адже для цього треба мати ідеальну точку прибуття. Щоб не розвалити щось і не розрізати порталом, або ж самому не вбитись. По факту - найкраще це спеціальне приміщення, бажано пусте.
Що мене тішило в цьому всьому, так це те, що сумка, яку я несла була легка, адже я її підтримувала своєю силою вітру.
Ми йшли досить обережно, обминаючи багато невідомих мені кущів і дерев. Як виявилось - більшість з них або отруйна, або ще якимось чином небезпечна.
Абсолютно проста і невинна на вигляд ялина, як виявилось мала отруту на колючках, паралітичної дії.
Ще на одній квіточці, яка була зовсім нешкідлива, жили комашки, які дуже боляче жалили і від тих укусів починалась сверблячка, яка могла не проходити декілька днів.
Мурашки, які і в нас були не зовсім приємні тут взагалі були отруйними. Такий укус був ризиком розвитку досить великого фурункула, який набухав, а потім твердів. Але це не найгірше - таким чином вони розмножувались. Адже при укусі вони поміщали яйця в людське тіло. Чи іншої тварини. І якщо те добро вчасно не вийняти - був ризик бути з'їденим мурахою.
Тож я з острахом оглядала себе. І навіщо мені Єн розповів ці речі...
- Та перестань же. - Підійшов Тарнау. - Єн забув сказати тобі, що ці мурахи - сині і їх видно здалеку. Та і не зжере тебе маленька мурашка, кусьне трохи і відпустить.
- Ви обоє мене доведете. - я підсунула рюкзак на плечах.
- Я, взагалі-то тебе намагаюсь заспокоїти. Це він нервує.
- Тарнау, знову заграєш до моєї нареченої? - усміхнувся Єн.
Я тільки скептично подивилась на цю картину. Ревнощі. Але ж як приємно. Тільки недавно я його ревнувала до блондинки з Академії, а зараз - навпаки.
Каріна з братом тримались трохи осторонь від нас, але не відставали - розмовляли про щось своє. Інші учасники групи також.
А мені все не давало спокою питання - як ми знайдемо того мага? Ну не може він жити аж настільки довго. Чи може? Та і що його питати - ми може йому і не здались. Припхались - зіпсували спокійне прісне життя в глибинці.
- Мілорде, дивіться, поруч річка. - погукав Ісак. - Вона є на карті. Це Віурія. Будемо йти проти течії - вона приведе нас до Кардавану, аж на саму гору.
- Нам би пошукати щось переночувати. - Седрик переживав не так за себе, як за Каріну. Вона хоч і не була надто ніжна, та на сирій землі спати їй не доводилось.
- Россі, так швидко здаєшся? - примружився Єн, вони обє взагалі планують заспокоїтись?
- Я не за себе думаю, а за дівчат. І тобі радив би зробити те саме. - Седрик був не в гуморі. Годину тому його таки щось вкусило.
Тарнау з легкістю поділився аптечкою, але укус страшенно чухався і не дуже хотів зцілюватись. Тож і настрій в нього був - ворогу не побажаєш. Але навіть в цей момент він дбав про нас. Я ж не краще Каріни, спати на землі не звикла. Навіть попередні дні ми ночували в печері, в пледах.
- Я б і сам не хотів посеред лісу спати, мало що тут бродить.
- Тут ареал диких фарайнів. - встряг Роан.
Наші ж десь блукали. Цілком можливо - приєднались до родичів. Тримати їх поруч було небезпечно, надто багато чужих їм людей. Тож, після розгрібання продовольста на базі асасинів ми їх відпустили трошки погуляти. Не зовсім давно Луара лунала на переферії думок, але знову зникла. Значить, поки все гаразд.
- Може, собі фарайна хочеш? - Тарнау обернувся до Седрика.
- І що мені з ним робити? Додому всеодно не заберу.
- Але ж...
- Я не моя сестра. В неї свої плани. - відрізав брат.
Я ж поки не знала, насправді, які в мене плани.
Бо попереду були зарості повні отруйних рослин і комах, а ще шукати нічліг...тож далі цих моментів моя уява просто не йшла, тільки ноги вперед.