44. Розправа

- Пропоную забратись звідси на сьогодні. — Сказав Тарнау. — Вони всеодно нас не знайдуть.

- Думаєш? А якщо знайдуть? Краще одразу розібратись, поки вони не стали ще обережніше.

- Вона не зможе їх знімати з потрібною швидкістю. — Кивнув Тарнау на мене. — Як і робити те, що робимо ми. А як не справимось і нас спіймають?

- Тарнау, ти мене дивуєш, не так давно ти міг кидатись не дивлячись ні на що в будь-яку битву. Зараз колінки трясуться?

- Ні. — Огризнувся Тарнау — Давай тоді підбираємось до найбільшої групи і травимо всіх одразу. Ауріко, цього разу ти не стріляєш, щоб там не було. Стріла нас просто видасть.

Я кивнула в знак згоди. Але це не означає, що я буду чекати, якщо нас хтось почне вбивати. Тож поправила ніж в ножнах і вийняла ще одну стрілу.

Ми повернулись назад по своєму шляху — навпроти небезпеці. Навіть в тій битві, що відбувалась в небі мені не було так страшно — тоді був чистий адреналін і імпровізація. Тут же невідоме страшило більше за газ і зуби. Бар’єр Тарнау був захистом від поглядів, а не від ударів. Адже одна отруйна стріла чи удар мечем міг зіпсувати все. Але в нас вибір був невеликий — або ми їх, або вони нас.

Підійшовши впритул до величенької групи, яка рухалась лісом в напрямку чергового трупа ми завмерли. Для того, щоб їх посипати потрібно було нормально сконцетруватись, а на ходу це зробити важко. Поки Єн «доганяв» їх нашою сумкою я встигла нарахувати восьмеро. П’ятьох ми вже вклали. Кортіло вистрілити, щоб хоч трохи затримати їх і Єну було легше, адже вони почали віддалятись від нас. Я штурхнула Тарнау з німим питанням, він подивився і кивнув. Тож прицілившись я випустила ще одну стрілу — поранивши цього разу одного з них в тулуб — туди важче промазати. Асасин завалився. Інші ж повитягували зброю, а лучники понацілювали луки в різні сторони. Я по інерції присіла, аже стрілятимуть прямо швидше всього.

Ця затримка дала фору Єну, який встиг донести залишки порошку і розсіяти над ними. Більше у нас не було. На всіх асасинів, мабуть, мішок знадобиться.

Очікували ми не так довго, поки вони почали корчитись і задихатись, деручи горлянки. Стріл я більше не витрачала, і щоб не видати себе і вони ще мені можуть знадобитись. Їх в мене всього двадцять було. На скільки вже пощастило розжитись.

- Цього разу ми мусимо їх спалити. Россі, за тобою повітряний фільтр, щоб диму не пропускав, я — вогонь. Тарнау, ти далі нас ховаєш, а тоді — обід.

- Ага, асасини асасинами, а обід по графіку. — Засміявся друг, а я відпустивши контроль над подушками і стрілами усю силу відправила на постановку щита, і коли закінчила Єн запалив вогонь.

Він був аж надто потужним. Не таким, як від звичайного полум’я — їв кістки і шкіру практично миттєво, стираючи із землі майже все, що розказало б про їх існування.

Потім мене заставили відростити траву, тож залишки резерву я вбухала саме в це. Зброя трохи поплавилась і її склали в кущі, щоб менше привертала уваги. Адже це ще не кінець. Хто зна, скільки їх там, коли на охорону було відправлено стільки людей.

Я сиділа, а шматок не ліз в горло — ми тільки що вбили тринадцятьох людей. Знищили. І навіть те, що вони б знищили нас, або й зробили б ще щось гірше, якби ми потрапили до них мене не заспокоювало.

Хлопців це ж абсолютно не хвилювало, вони приспокійненько наминали їжу і обговорювали другу частину плану, яку мали здійснити ближче до вечора — коли резерв відновиться. Потрібно було дочекатись підмоги, адже зайти в саме поселення ми не могли. А після чергово сеансу зв’язку нам пообіцяли прибути затра вранці.

- Ауріко, тобі треба поїсти. — Підсів Єн ближче, співчутливо дивлячись на мене. — Повір, я розумію. Просто звик вже. Ти виросла в світі, в місті — де майже безпечно, тихо і зручно. Де немає смерті і вбивств. Жила іншим життям. Але це життя — інше. Коли ти маг, то хіба підеш працювати якимось артефактором, і то не факт, що оминеш це все — всеодно втягнуть.

- В нас є маги, які роблять лінзи.

- Не сперечаюсь. Таких одиниці. Решта пов’язані, якщо не з війною, то з лікуванням. Кругом теж. Колись ти звикнеш.

- Але я не хочу звикати! Як можна звикнути до вбивств і смерті? — Я нахились і взялась руками за голову, усвідомлення цього не вкладалось в голові.

- Якщо не звикнеш, не абстрагуєшся, то зійдеш з розуму. Але це не про тебе. А зараз, просто з’їж цей бутербродик. Я буду годувати тебе прямо з рук на очах в Тарнау, щоб ти червоніла.

- Нахаба! Віддай бутерброд.

- Відкрий ротик. Нічого не знаю, відкривай. Отак.

Гаразд, так краще. Краще грати і я відкусила шматок. І їсти захотілось. Смачно ж.