39. Згуба

Ми йшли по лісу, повільно вивчаючи місцевість і вдивляючись навкруги, щоб не потрапити у пастку.

- Непоганий сховок. — показав він на густе крислате дерево. — Іди сюди.

Він обійняв мене і левітував нас вгору, аж під верх крони. Ми сполохали якихось птахів і вони чкурнули вгору.

- Погано. Хтось може помітити це.

Але ми все ж всілись на гіллі, до землі було досить далеко, тож був шанс, що той хто проходитиме мимо не помітить нас.

- Ти певен, що варто чекати?

- Сутінки вже. Ми нічого не знайдемо в темряві, а вляпатись в більші проблеми можемо з вищою імовірністю. Знайшли ж вчора вночі печеру біля гнізда ратронів. Вдень ми б обійшли її за кілька кілометрів і ти б була ціла. — прошепотів він.

- Я теж винна. Могла і лишитись тоді в місті. І тобі було б простіше.

- Ти не знаєш, напевно, чи вони б не напали на мене одного. О, твої пухирці зменшились. Зараз я ще помажу, тільки тримайся, гаразд?

Він дістав мазь і почав знову мазюкати моє обличчя і руки. Як же добре, коли є хтось хто про тебе турбується.

Це так розчулювало. Єн теж про мене дбав, і охороняв. З самого початку, навіть не питаючи, чи потрібно. Коли вперше захистив від Камонарана, коли давав поради, чи купив торт на день народження, чистив мій одяг, витягав від карга чи з-під льоду, сушив одяг і розтирав ноги...мимоволі вийшла сльозинка. Щось я забагато плачу останнім часом.

Та ти взагалі ніколи не плачеш, Ауріко — повідомив розум. Хоча, це була не зовсім правда.

- Тшшш. — почула я від Тарнау і завмерла, намагаючись навіть дихати якомога тихіше.

До дерева явно хтось наближався, а потім ми побачили блакитну тінь. Фарайни, між іншим відсвічують блакитним вночі, але лише тоді, коли активні. Коли засинають, то гаснуть, ніби лампи.

Я вже хотіла щось сказати, але хлопець прикрив мені рот рукою. А й справді, не лише ж у нас могли бути ці звірі, а ще ж є дикі екземпляри, тож варто було зачекати.

За першою тінню з’явилась друга. Я поглянула на мага. І як нам знати, чи це наші? А потім з’явилась третя. Невже Шаалот? Я мало не зістрибнула з гілки, якби Тарнау не тримав мене.

Але один з фарайнів стрибнув на стовбур і поліз вгору.

- Янгар? — прошепотів друг.

У відповідь почився неголосний рик. Мені одразу відлягло від серця.

Через хвилину ми вже стояли на землі під деревом і я повисла на шиї у мого хлопця. Вони таки знайшли його.

- Россі, задушиш. — прошепотів він. — Мене не вбили асасини, то вирішила ти.

- Дурень, я тебе шукаю вже другий день. — випалила я і нарешті поцілувала його, адже моїй радості в той момент не було меж. І мені було байдуже, що подумає Тарнау, він добре знає, що я відчуваю. Тільки, як сказати про це Єну?

Та і він обійняв мене, від цього напору було відчутно, що скучив і вже, може і не мріяв про нове побачення.

- Россі, - відірвався він від мене ледве дихаючи. — Тут не те місце.

- Інколи мені здається, що тут увесь світ не те місце. — забурчала я.

- Ходімо, розкажу, що сталось і вас треба сховати.

По дорозі ми дізнались, що на їх загін напала група асасинів на чолі з двома магами п’ятого рівня. І їх всіх захопили на гарячому, коли більшість вже лягали спати. Єн якраз передавав повідомлення по браслету і був в той момент трохи остронь, тож зрізавши його просто втік і вистежував групу.

Виявилось, що у цих лісах в них ціла артіль, де вони проживають і навчаються, і ніхто про це не знав. Та і не дивно — з цієї сторони сусідів окрім ратронів не було, тож ніхто особливо по небезпечних місцях не шастав.

- Ти знаєш, що вони планують з ними зробити?

- Швидше всього продадуть работорговцям. Антимагічні браслети і все. Адже сильного мага просто так не заставиш служити, а під страхом смерті нічого не вийде.

- В нас вийде якось допомогти?

- Хіба батько відправляв допомогу. Ми може й сильні, але там професійні вбивці. Наших скрутило п’ятеро. Звісно, вони були напівсплячі, та все ж...

- А якщо по-одному? — Не вгавав Тарнау.

- Якби не вона, то могли б ризикнути. Нащо ти її припер? — Єн обернувся і навіть в темряві було видно з яким докором він дивиться на Тарнау.

- Рейм, це вона мене приперла. Дізнавшись, що ти не виходиш на зв’язок вона викинула своє шикране плаття і кинулась приручати фарайна, який видер їй добрячий шмат з руки...чи ти думав це чийсь?

- Ауріко, коли ти вже перестанеш наражати себе на небезпеку?

- Єн, просто перестань тошнити. Бо я зараз сама піду і поб’ю всіх асасинів живучих в цьому лісі.

- Вона може.

- Тарнау, або ти заткнешся, або ще й собі отримаєш.

- Рейм, ти б перестав її злити, а то вона так розкричалась, що нас знайдуть через п’ять хвилин.

- Не знайдуть, тут неподалік три гнізда ратронів, тож вони не сунуться.

- Ну спасибі, друже, удружив же...

Тарнау догнав мене і схопив за руку.

- Ауріко, почекай, ти ж не знаєш куди іти. Злість злістю, але кругом темно і небезпечно.

- Хай вибачиться спочатку. А тоді поговоримо.

- Ну він бовдур, чи ти не знала? Напищений індик і ідіот.

- Тарнау, хочеш знову на дуель?

- Надерти тобі зад? Запросто.

- Ми прийшли. — він завів нас у печеру, яка заходила досить глибоко і можна було уникнути нападу звірів. — У вас же є їжа?

Ну ці хлопці, хто про що, а їм би гарно попоїсти. Але я цим теж грішу, тож розклала те, що було у запасах і ми сіли вечеряти.