37. Небесна битва

- В повітрі легше не буде. В мене не буде точки опори, щоб атакувати. — бідкався Тарнау. — Летимо вгору, де більше хмар, там можна буде відірватись, а як ні, то зручніше вести битву.

Наші фарайни почали підніматись вгору, але й перслідувачі не відставали.

Було по-справжньому страшно, адже одна справа слухати розповіді про здоровенну пащу і зуби з твою руку, а інша — побачити це за кілька метрів від себе.

Я передбачливо наготувала лук і стрілу, щоб було що випустити, коли вони наблизяться занадто близько.

І хоч як ми не намагались втекти уникнути цього не вдалось. Найменший і найшвидший із них наздогнав нас на межі хмар, від нього полетіла хмара газу, яку Тарнау відразу перекрив щитом, а я вистрілила, але не потрапила в пащу, як першого разу. Занадто ціль ця рухалась, а з мене стрілець ніякий.

- Ти зможеш зробити повітряний щит? — підлетів він.

- Давай, в мене поки повний резерв. — Я відкрила канал і випустила хвилю з повітря, яка почала розмітати газ.

- Та не настільки сильно, побережись.

Він взяв лук і зробив одразу два постріли по очах, стовідсоткове влучання і перший перслідувач полетів вниз. Але інші вже були на хвості.

Тарнау стрибнув на хмару, підтримуючи себе хвилею з повітря.

Я ж розвернулась на фарайні і вже добре прицілилась з лука і випустила встрілу по його ідеї в очі, перша пішла мимо, але другою я влучила. Та це не допомогло, а розізлило звіра ще дужче. Тарнау ж напав на одного з них разом із Янгаром з різних сторін. Я могла б знову спостерігати його польоти і блискавичні удари. Але на мене сунув ну дуже злий звір.

Фарайна прижала вуха.

«Щось мені це не подобається.»

- А я, як бачиш рада. — зіронізувала їй і запустила ще одну стрілу цілячись в пащу, а потім ми кинулись навтьоки. Луара стрибала по хмарах, водячи за ніс ратрона не гірше білки. А потім сталось найстрашніше, що я могла уявити. Він наздогнав мене і просто ковтнув. Я опинилась в темряві і гидотній слизі, а потім полетіла вниз.

Що там Єн говорив — живіт? Щит ще тримався, тож я вихватила мій новенький ніж з ножнів і навпомацки почала різати. Ніж, не меч, але цей був потужним артефактом, тож щоб там не було — живіт, бік, спина - воно пішло, як по маслу. Тварина, ще махала крилами, коли почала падати, а я вилізши з неї зрозуміла, що падаємо ми удвох, а я не вмію левітувати. Але все ж стрибнула окремо, роблячи хоч якусь повітряну подушку знизу. Якщо я розіб’юсь, то може, хоч не вщент.

Повітря свистало по боках, і забивало дух. До землі було далеченько, а щит почав тріщати, по краплинах почала просочуватись кислота, яка почала пекти на руках і обличчі.

Я ще не встигла подумати, що помру з роз’їденим кислотою обличчям, як мене шмагонуло повітряним батогом, який обкрутився навкруги руки уповільнюючи падіння. Я глянула угору, зверху прямо на мене на шаленій швидкості мчав Тарнау. Та він уб’є мене раніше, ніж врятує.! Я випустила хвилю з вітру, який пригальмував його, а за мить він опинився біля мене.

- Россі, ну ти мене і налякала. Таке утнути тільки зовсім шалені можуть!

- Не торкайся, я вся у кислоті.

За секунду на мене полявся дощ, поки ми ще вільно падали вниз. Але місця, котрі контактували з кислотою все ще пекли. І коли ми приземлились, я як ідіотка почала оглядати руки. На них в деяких місцях полишались пухирі. Я торкнулась обличчя — те ж саме. Сльози потекли мимоволі.

О, Зодіаки, невже я тепер буду такою...

- Россі, ти тільки-що допомогла побити чотирьох ратронів, врятувала нам обом життя і переживаєш за обличчя? — підійшов Тарнау, забираючи мої руки. — Ви, дівчата, інколи буваєте такі безглуздо дурненькі. Я любитиму тебе будь-якою.

Він знову поцілував мене. Ну от нащо?

- Якщо лишаться шрами я сам знайду те, що допоможе їх прибрати, якщо тобі так буде легше? Гаразд? Це ж лише опіки. Ми змили кислоту і вони повинні зажити. Ходи помажу обличчя і ручки.

Я здалась під його напором і сіла на галявині, дозволивши робити зі мною всі потрібні процедури.

- А де фарайни? — оговтавшись перпитала Тарнау.

- Літають і дуріють десь. Думаю за трохи їм набридне і вони знайдуть нас. Небезпека минула. Вони фактично не постраждали. Найбільше дісталось тобі. Ти взагалі утнула неймовірне, я не бачив, щоб хтось виживав після такого. — Він сидів і невіряче дивився на мене.

- Це завдяки порадам Єна, він колись, ще вдома розповідав, як вижити.

- А я його недооцінив. Все ж він дбав за тебе. Але всеодно, теоретично можна зробити що завгодно, а на практиці — важче.

- Це завдяки подарованому тобою кинжалу. Тож я завдячую життям вам обом.

- Дурниці. Я радий, що він пригодився. А як там всередині? — хитро подивився він.

- Темно, мокро, гидко і гаряче. Я ледве не задихнулась, але вчасно згадала, що вийняла кинжал з рюкзака, коли збиралась йти на першого.

- Ну ти б його з кинжалом цим не звалила. Він би не дав підійти просто-напросто. Ходи сюди.

Він притягнув мене і обійняв.

- Я радий, що ти жива. Інакше, я б навіть не знаю, що робив...

- Жив би далі? — буркнула в плече. — Жив же раніше.

- Дурненька. Після того, як я побачив тебе світ розділився на до і після. Тож цей варіант навіть не розглядається. Я переживу, якщо ти все ж вибереш його, але...не тоді, як тебе не стане.

- Тарнау, я не хочу вибирати. Чи можна лишити все, як є? — я підняла на нього очі. — Ви обоє мені стали дорогі. Нехай вибирають ті, хто живе в іншому світі і іншим життям. Я надто багато переживаю всього, щоб думати про умовності.

- Ти хитрюга. Ми обоє страшенні ревнивці. Хочеш дуелей щодня? — він криво усміхнувся.

- Я зможу вихвалятись в академії, що за мене б’ються найкращі хлопці у всесвіті. — вирішила покривлятись і я. Ми обоє розсміялись. А потім полягали на галявину.

Ми лишились без амуніції, зброї і припасів. Добре, хоч живі. І я вперше ясно розуміла, чого я хочу.