36. Невдала ночівля

Поки повернувся Янгар зі здобиччю я встигла покимарити. Тарнау запевнив мене, що він постереже і спати не хоче. Але ж попереду ще ціла ніч в польоті, а може й більше.

Моя Луара приспокійно прикінчила кролика, який їй дістався і тільки облизнулась.

«Ще б одного такого. Але й на тому спасибі.»

Після відпочинку вона виглядала набагато краще. Та і мене рука стала боліти менеше, я розмотала її — навіть найглибша подряпина почала затягуватись. Тарнау ще приклав мені якесь листя до руки, що приємно охолоджувало рани і зробив нову перев’язку. Фарайна, зрозумівши, що і їй краще вже сама підсунула шию до Тарнау без зайвих політесів.

А після скромного перекусу ми вирушили далі. Все ж добре, що в нас є Лаель, який так передбачливо сунув мені їжу. Ще б десь дістати. Про що я і спитала в Тарнау. Той потішив мене, що за кілька годин льоту — за горами, знову буде містечко, де можна буде щось придбати. На що я похнюпила ніс, бо думала про зброю, а не про гроші. На щастя, в Тарнау гаманець був завжди при собі. А може щось пригледить на артефакти.

Над містечком ми опинились посеред ночі і майже все було темним, але по небагатьом світлим точкам ми знайшли кілька пабів, де й купили їжі на завтра і навіть із запасом.

Ми могли б і переночувати, але за словами Тарнау — в темряві літати безпечніше, бо ратрони — денні істоти, тож вночі ми можемо спокійно подолати великі відстані, не боячись і не ховаючись.

Але, якби ж то так сталось, як він думав. Через трохи моя фарайна знову почала скидати швидкість, дарма, що її добре погодували в пабі. Тож Тарнау почав шукати місце для посадки. А це було куди важче, ніж удень. В темряві нічого не було видно і влетіти в якийсь токсичний мох, чи запашні галюциногенні або отруйні квіти ні в кого не було бажання.

В цей момент я стала відчувати себе обузою. Адже він міг летіти далі, а заради нас мав зупинити політ. Але в тому, що він лишить мене напівдорозі посеред лісу я сумнівалась. А Янгар довго не пролетить з двома на спині.

Врешті за пів години пошуків ми таки знайшли галявину з невеличкою печерою. Тарнау перевірив її — але окрім кількох кажанів, які з шумом вилетіли при нашій появі там нікого не виявилось.

- Ходи поспиш, поки фарайна відновиться.

Але я вже спала, тож запропонувала відпочити йому. Адже, він теж не залізний.

- Россі, ну як ти собі це уявляєш, що б я спав, поки чатує дівчина?

- Просто. А якби ти був сам?

- Ліг би спати і все, тільки на дереві десь, щоб із землі не було помітно.

- Надзвичайно зручне ліжко. — зіронізувала на цю ідею.

Він сів поруч і обійняв за плечі, а я схилила голову. Вже якось було байдуже на всі правила. Тут не було тих, хто б стежив і біг доповідати Іолані чи іншим.

- Россі, скажи — якби ми зустрілись до Єна, в мене б були шанси? — раптом запитав він вибиваючи землю з-під ніг. І що відповісти, адже правда може бути така ж руйнівна, як і брехня.

Але говорити не довелось. Він знайшов мою руку і стис у своїй, а я переплела наші пальці. Просто тому, що захотілось. І чому нас ставлять між вибором? Я не хочу вибирати, хай будуть поряд обоє, будь ласка.

Я лише на мить заплющила очі почуваючись в абсолютному спокої і безпеці, як мене розбудив голосний рик. На щастя, в Тарнау, рекації були кращі, поки я на чотирьох оговтувалась і намагалась зрозуміти, що робиться він вже виставив повітряний щит від хмари газу, який випускав ратрон.

- Роби щит на все тіло негайно. — наказав він, а я хоч і не пробувала робити цього тут раніше без зайвих питань почала покривати тіло. І дарма, що не вдавалось нормально. Краще хоч якось, ніж ніяк.

- Швидше, Россі.

Але я вже закінчувала і діставала з рюкзака ніж.

- Він не допоможе. Підпалюй стріли і стріляй в пащу. Я не можу стріляти і тримати щита. А фарайнам це теж небезпечно вдихати.

Я вхопила лук тремячими руками, поклала стрілу і прицілилась, запаливши її випустила і надала прискорення стихією повітря. Все робила на чистому азарті, адже це вперше так. На щастя стріла потрапила в пащу. Ратрон заревів і відступив кілька кроків, а фарайни кинулись з печери і напали на нього ззаду. Звір заревів ще лютіше, а Тарнау опустивши щит, вийняв меч і побіг на небезпечного суперника. Я боялась більше стріляти, що б не зачепити його. Але й це було не потрібно. На хвилі повітря він вилетів вгору перед чудовищем і наніс йому удар, від якого воно похитнулось і заревіло ще дужче. А він вже левітував в іншу сторону, наносячи новий удар. Я повернула голову в сторону — до нас летіло ще троє, я похолола.

- Тарнау! До нас ще гості! — закричала я, а він всадив меч в черево звіра і відскочивши оглянувся.

- Три. Не потягнемо. Янгар, Лаура, спробуємо втекти.

Фарайни миттєво опинились біля нас і позлітали навіть без стрибків.

Я обернулась до хлопця, з його рукава стікало щось гидке і зелене.

- Тарнау, рукав.

- Непруха. — він відрізав шматок і викинув. — Це їх отрута. Вона роз’їдає. Пощастило, що на шкіру не потрапило.

- Здається, вони доганяють. — обернулась я на зграю ратронів.

Вони не збирались відпускати нас просто так.