35. Ратрони

Ми летіли в цьому безкрайньому блакитному небі поміж хмар і променів Аргентона. Вид зачаровував. І якби від Луари не йшло стільки тепла, я б уже задубіла начисто. В якийсь момент я помітила, що вона ще скинула швидкість. Це викликало занепокоєння. Адже це могла бути не проста втома.

- Тарнау, нам потрібно відпочити. Луара не в найкращому стані.

- Гаразд, тоді приземляємось. Тим більше, он вдалині якісь занадто великі цятки. Дуже схоже на зграю ратронів.

Ратронів, які були по опису Єна дуже лякаючими мені ще бачити в цьому світі не доводилось. Навіть дивно. І взагалі, незважаючи, на те, що в саду росли якісь небезпечні рослини, а мені підсипали щось отруйне більше небезпек я тут не бачила.

Мох — підказала свідомість. Цей красивий і небезпечний мох, який демонстрував Єн. Тож вночі тут було вкрай небезпечно.

Ми знизились і сіли на невеликій галявині.

- Нам потрібно зайти в тінь дерев, бо якщо це справді ратрони, і вони побачать нас — нам не вистояти. Тут почались гори і вони траплятимуться все частіше.

Кивнувши хлопцеві я сховалась під найгустішу крону на вигляд цілком безпечного дерева, а він послідував за мною.

- Ти як? — спитала я Луари, вона виглядала втомлено і нездорово.

«Дякую. Мені і справді не завадить відпочити.»

- Що їдять фарайни? — поцікавилась я в Тарнау.

- М’ясо. Людей вони теж їдять, між іншим. — Вся гама радості відобразилась на моєму обличчі. — Не хвилюйся так, Янгар пішов полювати і для Луари щось зловить. Летіти після дуелі так собі. Дай руку.

Він розмотав шарф і оглянув подряпини. Одназ них майже затягнулася, а інша — почервоніла. З кишені знову була вийнята мазь і він обробив мою руку, а потім замотав. Луара була наступною і вже навіть не реагувала. Сподіваюсь, з нею нічого поганого не станеться. Я ж не думала, що мої дії призведуть аж до такого. Але, здається, цього було не уникнути.

Тарнау розмотав пакунок з їжею і дав мені бутерброд, лише тоді я зрозуміла наскільки голодна і те, що вже надвечір’я. А час то йде і ми ще досі не знайшли Єна, а що як з ним щось сталось? Своїми побоюваннями я поділилась з хлопцем, але той заспокоїв. Виявилось, що в імператорської родини є артефакт який показує приблизний стан всіх членів родини, принаймні — чи вони живі. А Єн був живий. Це потішило мене, але не заспокоїло повністю. Я пам’ятала наскільки сильним він був і як легко розбирався з деякими проблемами. Він навіть з Седриком бився майже на рівних, але ж він ще теж хлопець і що може зробити якщо йому трапляться ті ж наймані вбивці, чи маг сильніше в кілька разів за нього? Звісно, тоді і ми нічим не допоможемо з гіркотою подумала я...але ж він летів не один, а з групою. Що ж тоді могло статись, що пропала ціла група? І чи вистачить розуму імператору відправити їм підмогу ще сьогодні? Чи він кине сина заради весілля?

- Бачиш он те гарне дерево? — Тарнау показав рукою на високе дерево уквітчане квітами. — Не нюхай їх, бо вони впливають на психіку і викликають галюцинації. Хоча, напій з нього добрий.

- Втішив. А як вітер повіє в цю сторону?

- Тоді ми будемо щасливі і радісні. — хихикнув він. — Тихо. Летять.

Зверху над нами почувся рик, а потім над кронами пролетіла група з шести величезних звірюк з широчезними крилами, які закрили половину світла над нами. Потім, за ними долинув шлейф смороду, який став хмарою опускатисьь вниз. Тарнау зробив повітряний щит, щоб відгородити нас від небезпечного газу. Навіть не уявляю, що було б, якби ми це вдихнули.

В тиші довелось сидіти поки токсична хмара повністю не розвіялась. Лише тоді Тарнау опустив щит і заговорив.

- Пронесло. Якби вони на нас напали, то нас би вже ніхто не знайшов. Вбити одного я зможу, але не більше.

- А що з Янгаром?

- Він краще за себе подбає, не хвилюйся. Коли щось вполює — повернеться.

Луара підвела голову і ліниво подивилась на мене.

«Сподіваюсь, він і мені щось принесе.»

- Думаю, що так.

- Ми вирушимо увечері, щоб пролетіти більше. Ми і половини шляху не подолали. Хоча, я міг би лишити вас у наступному місті і летіти швидше, що скажеш, Россі?

- Погана ідея. Якщо ми вже полетіли разом, то краще і далі так. Тим більше, я можу стати у пригоді. Не така я вже безпомічна, як ти думаєш.

Він заховався у стіні з волосся. Думаю, що знову сміявся з мене. Але ж це правда. Щось та я можу. І за цих кілька днів мій резерв зріст майже вдесятеро, і майстерність покращилась. Не дарма я по пів дня тренувалась із Саєром Ріалданом, а не сиділа за чаюванням з модними лордесами. Ще одне таке було, перед самим весіллям. Тоді довелось познайомитись з Дамірою Асаєк особисто. І ще з кількома, яких я не запам’ятала. Але перша була ще тою фурією і ворогування з нею обіцяло більші неприємності, ніж від імператриці, тож я зайняла нейтрально-дружелюбну позицію. Таких людей краще тримати на виду. Невідомо, чи я ще житиму тут, чи деінде, але це не причина заводити ворогів.