1.22

Містер Рісем важко зітхнув. Денні сидів на колінах, шмигаючи носом. Хлопчик і сам розумів усю тяжкість своїх необдуманих вчинків. Серце завмирало в очікуванні вердикту Овна, який мовчав занадто довго.

— Ви... виженете мене? — схлипнув Денні.

Питання прозвучало мляво, без жодної надії. Всередині все стиснулося: він уже передчував той знайомий, різкий момент, коли все знову закінчиться кинутими в спину словами: «Ти не потрібен».

— Підніми голову, — тихо промовив Овен.

Денні здригнувся від подиву. Йому, маленькому й розгубленому, досі було незрозуміло, як незрячий містер Рісем бачить його... або відчуває.

— Якщо ти залишишся тут, то житимеш за моїми правилами, — продовжив чоловік. — Жодних утеч. Ти відповідаєш виключно за свої вчинки, але не смій тягти на собі чужу провину. Зрозумів?

— Так.

— Тоді заходь. Зачиняй двері — тут не заведено залишати їх відчиненими. Вилікуємо твій палець, а потім вирішимо ще одну справу.

Фігура Овна сховалася в глибині кімнати. Денні, відчувши боязке, незвичне полегшення, слухняно причинив двері. Саме цього ранку він уперше за довгий час усвідомив, що більше не падає в бездонне провалля. Втираючи сльози зі щік, він поспішив за чоловіком, якого потай уже назвав своїм новим батьком — нехай сам чоловік ще не знав усієї правди.

Денні вибрався на ліжко з ногами, уважно спостерігаючи за тим, як містер Рісем дістає із шафки мазі та бинти. Кімнатою тут же розлився густий, заспокійливий аромат перцевої м'яти та цілющих трав.

— Казав мені Ейвін, що за борги й справді потрібно платити, інакше вони не заспокояться, — тихо мовив містер Рісем, дбайливо взявши долоньку хлопчика. Він акуратно обмацав палець, який так і залишився без медичної допомоги ще відтоді, як був зламаний. Кістка зрослася криво.

— Нічого… заживе, — м'яко усміхнувся чоловік, накладаючи перший шар бинта. — Те, що сталося з твоїм батьком... Його кров на руках Стрільців. Денні, є важкість, яку ми помилково приймаємо за власну провину. Але насправді це чужі рішення, що впали на наші плечі. Ти не винен у тому, що тебе не берегли так, як мали б.

— Я все розумію... батьку. — Денні завмер, злякавшись власної сміливості. — Чи можу я... називати вас батьком?

— Якщо ти цього хочеш.

— Дуже хочу.

— Тоді я не заперечую, — Овен трохи міцніше зафіксував пов'язку. — Тепер я подбаю про тебе. Ти сильний, Денні. Не побоявся піти сам-один, щоб урятувати мого сина... Я ціную твоє безстрашне серце.

Сильна, тепла долоня опустилася на плече хлопчика. Денні, народженому під знаком Лева, цієї миті здалося, ніби містер Рісем бачить його наскрізь — навіть крізь щільну пов'язку на очах. Зламаний палець більше не болів, а слова чоловіка приємним теплом обпалили саму душу. Денні згадав, скільки сил він витрачав раніше, скільки всього робив, аби лише заслужити бодай краплю похвали від містера Шарля. Але той так і не зміг вичавити з себе жодного доброго слова. Тепер усе було інакше. Стримуючи сльози, що підступали, Денні вперше в житті сміливо й упевнено сказав самому собі: «Я вдома».

***

У темниці більше не пахло вогкістю. Десь у глибині коридору з тихим сичанням виривалася пара, ніби знущально відраховуючи час, що вислизав. За ґратами, спершись спиною на холодне каміння, сидів Ейвін. Навпроти нього, у напівтемряві камери, ліниво розтягнувся Оннорі.

— Знаєш, — першим порушив тишу Ейвін, брязкаючи кайданами, — я завжди думав, що якщо колись і опинюся в темниці, то в більш престижній компанії.

Оннорі перекотився на бік, розминаючи затеклі ноги:

— Ти навіть у ланцюгах намагаєшся мати гордий вигляд.

— Це називається гідністю.

— Це називається впертістю, Овне, — по-дружньому усміхнувся Оннори. Ейвін не встиг відповісти — важкі двері темниці з протяжним рипінням, що різало слух, відчинилися. Хлопці навіть не підняли голів, звиклі до частих візитів варти. Оннорі був уже усміхнувся, але наступної секунди його погляд миттєво згас.

У прорізі дверей з'явилася пані Алей. Її силует здавався бездоганно чітким, а обличчя — все таким же неприємним, ідеально холодним. Вона без зволікань підійшла й опустилася на коліно навпроти Ейвіна. Ланцюги на зап'ястках хлопця натягнулися, змушуючи його підняти голову й подивитися їй просто в очі.

— Ти не змінився. Усе такий же зухвалий, — крижаним тоном промовила вона.

Ейвін самовдоволено усміхнувся:

— А ви — усе така ж... незабутня.

Оннорі тихо кашлянув осторонь, із непідробним інтересом спостерігаючи за цією дуеллю.

— Я прийшла оголосити вам вирок, — пані Алей навіть не здригнулася. — Вас стратять завтра ввечері.

— Обох? — Ейвін підняв брови. — Як символічно — вогонь і вода. Яка щедрість.

— Тебе, Скорпіоне — за незаконне проникнення на чужу територію, — пані Алей холоднокровно проігнорувала кпини Ейвіна, повернувши голову до його друга.

Оннорі лише ліниво кивнув, приймаючи звістку з повною байдужістю.

— А тебе, Ейвіне... — її погляд став ще гострішим, — за пособництво. За те, що переховував чужинця.