1.17

Фолкі буквально пересмикнуло. Він зробив крок уперед.

— Ви вирізали половину нашого народу, Атлі! — голос Фолкі зірвався на глухий рик. — Повітряні Зодіаки не «поступилися» нам цими землями, це ми викинули вас звідси як чуму! Ти історію яким півкулями читав? Чи у вашому небесному ефірі залишки правди зовсім випарувалися?

Ейнар і Свейн завмерли, обмінявшись швидкими, тривожними поглядами. Іскра між їхніми друзями спалахнула миттєво, і секунди не минуло, як вона розрослася в ревучу лісову пожежу.

— Це справи минулих днів, — спробував виправити ситуацію Свейн, виставивши долоні в примирливому жесті, щоб хоч трохи збити градус кипучої люті. — Ми ж не прогнали вас зараз. І вже тим більше не збираємося вбивати.

— І за це я, по-твоєму, маю розсипатися в подяках?! — оскаженів Водолій.

Його друг, який до цього мовчав, перелякано схопився слідом. Він відчайдушно не хотів ув'язуватися в конфлікт — цю бурю треба було задушити.

— Атлі, не треба, прошу тебе, — м'яко, ледь чутно зашепотів Терези, мертвою хваткою вчепившись товаришеві в лікоть.

Але було пізно.

— Я можу навчити тебе подяки, — Фолкі зробив важкий, навмисний крок уперед. На світ божий із сухим клацанням з'явився мисливський ніж, перехоплений зворотним хватом.

Свейн тут же виріс перед ним, перекриваючи траєкторію удару:

— Фолкі, охолонь. Ти перегинаєш.

— Ще один крок, земляний, і тобі більше не буде на що натягувати свою пов'язку! — прошипів Атлі крізь зуби, а його очі недобре блиснули.

Це стало останньою краплею. Фолкі зірвався з місця, ведений сліпою, впертою люттю земної стихії. Водолій, навіть не думаючи відступати, рвонувся назустріч — за його спиною із сухим шелестом широко розчахнулися могутні крила, піднявши в повітря пил та сухе листя.

Ейнар спробував перехопити друга, але пальці лише безпорадно зісковзнули по одягу — дві чужі природи були готові зіткнутися в глухому, нещадному бою.

— Що тут відбувається? — крижаний голос, що пролунав з боку входу, не був гучним, але в ньому відчувалася така монолітна впевненість, що бійка, яка саме назрівала, обірвалася, так і не почавшись.

Фолкі та Атлі завмерли за якісь сантиметри один від одного. Запал люті миттєво змінився ступором, і хлопці синхронно повернули голови на звук.

На тлі сутінкового отвору чітко вимальовувалися три постаті. Айлі та її супутниці, представниці Води, здавалися живим втіленням оманливого спокою океанських глибин. Вони стояли плечем до плеча — ідеально рівні, незворушні, зібрані. У їхніх позах не було явної агресії, але від них віяло лячною дисципліною тих, хто звик угамовувати шторми самою лише присутністю. Перламутрова в напівтемряві шкіра гостей відливала м'яким світлом, а очі глибокого синього відтінку повільно, безпристрасно сканували печеру.

Твердий, суворий погляд Айлі різав не гірше за клинок. Жодного зайвого руху, ні тіні страху чи розгубленості. На тлі їхнього абсолютного, майже вловимого на дотик холоднокровства нещодавня люта перепалка хлопців раптом здалася дрібною, дурною та безглуздою метушнею.

Прохолодні океанські погляди на мить затрималися на широко розгорнутих крилах Атлі, а потім плавно перемістилися на затиснутий у руці Фолкі ніж. У глибині цих синіх очей промайнув щирий, але вкрай стриманий подив — зустріти представників Повітряних знаків тут, у глухому земному сховищі, вони очікували найменше.

— Вас було чути навіть під водою! — уривчасто кинула Айлі. — Що ви тут влаштували?

У печері запанувала така дзвінка тиша, що чітко почувся глухий стук краплі, яка зірвалася зі склепіння. Доньки старійшин, виховані в найсуворішій емоційній дисципліні, явно почувалися ніяково. Бачити, як дорослі воїни миттєво втрачають обличчя й опускаються до базарної лайки через привидів минулого, було для них видовищем диким і дивним.

— Перед вами Лем і Тесса, доньки старійшин Водного народу, — крижаним тоном відрекомендувала Айлі й зробила крок углиб печери. — Виявіть повагу.

Внутрішньо Айлі буквально згорала — лють і пекучий сором за своїх сородичів змішувалися в грудях у отруйний коктейль. Вона ж бо чула їхню перепалку ще на підході. Помилки минулого, ці незагоєні, потворні шрами на тілі історії, усе ще гноїлися в серцях дітей Повітря. Варто їм було торкнутися твердого ґрунту, як старі демони прокинулися, і Атлі не знайшов нічого кращого, ніж захищатися звичною зброєю — дошкульними доріканнями та нагадуваннями про чужу жорстокість.

Зрозумівши, що момент упущено, Атлі повільно, з гідністю склав крила. Пір'я ображено зашурхало, щільно притискаючись до спини. Фолкі, який усе ще судорожно стискав руків'я, знехотя опустив руку і сховав лезо в піхви. Під цим пильним, прохолодним поглядом океанських очей уся їхня хвалена лють миттєво зщулилася, обернувшись чимось дрібним, дитячим і майже ганебним.

Після останнього Турніру Зодіаків народи Землі та Повітря зійшлися в кровопролитній війні. Причина була банальною та вічною — території та уклади життя. Повітряні знаки здавалися занадто шумними, експресивними й «величезними» для тихих, вікових лісів, де споконвіку мешкали знаки Землі. Земних же дратував цей вічний хаос над головою. А Повітряних, своєю чергою, до нестями злили ці «дрібні мурахи», що плуталися під ногами й заважали вільно злетіти. Постійні обмеження — туди не ходи, цього не чіпай, тут не шуми — сприймалися дітьми неба як спроба тотального придушення. Адже свободу вони цінували вище за саме життя. Зрештою, перший порив вітру люто зірвав листя з мирних дерев. Повітряні знаки, втомлені від заборон, самі вирішили перерізати чужі права.