1.14

Батько Айлі сидів спиною до виходу; його масивна постать, здавалося, поглинала все скудне світло й заповнювала собою тісну камеру. Навпроти нього, загнаний у кут і вкрай виснажений, похнюпився Атлі. Ейнар поки що мовчав, прислухаючись до важкого дихання присутніх. Він не знав, кого саме допитували.

— Тобі пощастило, що ти не один із нас, інакше я б уже застосував силу, — голос генерала Козерогів був сухим, як потріскана земля. — Перестань ганьбити свого батька. Скажи, куди втекла моя донька, і я тебе відпущу.

Ейнар за стіною весь перетворився на слух.

— Мені чхати, — Атлі всміхнувся, і в цій усмішці було стільки ж виклику, скільки й байдужості. — Сидіти тут із вами значно приємніше, ніж вислуховувати повчання батька.

Шкірою Ейнара пробігли сироти. Голос друга звучав так близько — їх розділяло лише кілька метрів каменю та решітка. Визирнувши з тіні, Терези побачив Атлі: той сидів за важким темно-зеленим столом, його руки були грубо стягнуті путами.

— Знаєш, ти чимось нагадуєш мені мою доньку, — генерал схилив голову набік, вдивляючись у чисті білі очі Водолія. — Така ж нестерпно вперта.

— Я помітив, — коротко кинув Атлі.

— То, може, полегшиш собі долю? Де вона?

— А що ж вона такого накоїла? — Атлі примружився. — Розкажете — і, можливо, я зізнаюся.

У цю мить погляд Водолія ковзнув за плече генерала. Очі Атлі здригнулися, зіниці розширилися. Коли погляди друзів зустрілися, Ейнар завмер. Генерал миттєво зреагував на цей рух і різко обернувся, але Ейнар уже втиснувся в стіну. Козеріг підозріло примружився, не побачивши нікого, і знову повернувся до бранця, важко схрестивши руки на столі.

— Через неї можуть бути проблеми, — холодно промовив він. — Айлі побачила те, чого не мала бачити.

Ейнар за стіною запитально стріпнув головою. Це ім’я — Айлі — відлунням розносилося по всьому місту, а тепер з’ясувалося, що це донька самого генерала. Якщо Атлі мовчить під таким тиском, значить, справа куди серйозніша, ніж просто втеча. Шальки Терезів усередині Ейнара завмерли в ідеальній рівновазі. Більше не було сумнівів. Він безшумно вийшов з укриття і рвонув на себе незачинену решітку.

— Тобі теж цього бачити не варто! — спокійно сказав Ейнар.

Хлопець скинув руки, схрестивши зап'ястя. Між його долонями спалахнула густа, сліпучо-біла хмара концентрованого повітря. Генерал скрикнув, закриваючи обличчя руками, і з гуркотом повалився зі стільця, так і не встигнувши розгледіти свого супротивника. Біла імла заповнила камеру, виїдаючи очі та позбавляючи орієнтації.

— Бігом! Бігом! — Ейнар схопив Атлі за плече, допомагаючи тому підхопитися.

Атлі скочив на ноги, щойно мотузки, піддавшись гострому лезу Ейнара, опали до його ніг. Вони рухалися синхронно, наче два вихори, ухиляючись від важких рук генерала. Козеріг, засліплений білою імлою, кидався з боку в бік, намагаючись намацати пір'я їхніх крил, але повітря було невловимим.

Ейнар ривком витягнув друга з камери. Вони пірнули в перший ліпший кабінет, і важкі дубові двері захлопнулися, відсікаючи їх від розлюченого коридору. Хлопці завмерли, притиснувшись до дерева й вслухаючись у кожен шерех. Повз пронеслися двоє вартових. Чути було, як вони кинулися на допомогу командиру, але той лише відштовхнув їх із диким риком, наказуючи негайно перекрити виходи. У кабінеті пахло старим папером та чорнилом. Атлі, важко дихаючи, подивився на Ейнара. У напівтемряві його очі блиснули від адреналіну.

— Як ти знайшов мене? — прошепотів він, і на його губах, покусаних під час допиту, з'явилася слабка усмішка.

— Це було нескладно, — Ейнар перехопив лікоть друга, його пальці ледь тремтіли, але не від страху. — Атлі... мої Терези. Вони більше не мучать мене.

Атлі нахмурився з усмішкою, не розуміючи:

— Що?

— Я більше не почуваюся загубленим, — прошепотів Ейнар, і в його голосі прозвучало щось середнє між захватом і благанням. — Моя голова вперше чиста, а серце... воно спокійне. Я не хочу повертатися додому, Атлі. Тільки не туди.

Він сильніше стиснув лікоть друга, наче боявся, що той зараз же потягне його назад у небеса. Погляд Терезів був благальним — він знайшов свою рівновагу тут, унизу, серед небезпек і ароматів чужої землі. Атлі помовчав, дивлячись у стіну, за якою тривало полювання.

— Ти ж знаєш, що ми зобов'язані повернутися, — тихо, але твердо відповів він. — Нам тут не місце, Ейнаре. Ми — чужинці.

Він зробив паузу, і його обличчя стало серйозним.

— Але в мене тут залишилися справи. Щось у всьому цьому... неправильно. Забагато таємниць для одного міста.

— Я з тобою, — миттєво відгукнувся Ейнар. У його голосі більше не було сумнівів. — Куди б ти не пішов.

— Якщо ти щось вирішив, чини як знаєш, — Атлі стиснув плече Ейнара, вклавши в цей жест усю вдячність, на яку був здатний. Потім він окинув кабінет гарячковим поглядом, наче сподівався знайти потайний хід: — Скажи тільки, що в тебе є план нашої героїчної втечі.

— Назовні якісь тварини, — коротко кинув Ейнар, косячись на двері. — Не впевнений, що ми прорвемося повз них. Залишається вікно.

— А немає пропозиції кращ...

Атлі на останньому слові скрикнув. Тієї ж миті за дверима пролунало нелюдське хрипіння та лютий гавкіт, від якого завібрували кістки. Дерево затріщало під ударами: величезні пазурі з остервенінням впилися в полотно, вириваючи тріски з «м’ясом».