1.11

***

Ніч тяглася болісно довго. Айлі каралася в темниці, зведеній біля самої крайки океану. За весь день до неї ніхто не зазирнув — здавалося, нагорі довго обирали між швидкою стратою та повільним гниттям у казематах. Судячи з тиші, зупинилися на другому варіанті. До неї долітали уривки розмов вартових із сусіднього коридору: ті отримали наказ будь-що розшукати Фолкі та Свейна, які переховувалися десь разом із бунтівним Водолієм. Загони Козерогів уже прочесали добру половину узбережжя, але повернулися ні з чим. І не дивно! Поки переслідувачі борознили глибини, хлопці, котрі бачили, як Айлі відводять у кайданах, навіть не подумали тікати. Вони зачаїлися буквально під носом у ворога, особливо й не дбаючи про маскування.

Голод і спрага виснажували, а сира земля темниці «подарувала» Козерогові мерзенних сусідів — черв'яків, які, здавалося, тільки й чекали моменту, щоб розпочати свій бенкет. Єдиним зв'язком із зовнішнім світом залишалося крихітне вікно в цегляній кладці: за чорними прутами решітки методично й мовчазно міряв кроками землю вартовий. Айлі визирнула назовні, привертаючи до себе увагу.

— Гей, ти! Годувати мене сьогодні збираються? — вигукнула Айлі в бік вікна.

— Ні, — сухо відрізав вартовий. Він із силою полоснув списом по решітці, змушуючи дівчину відсахнутися назад у в'язку темряву. Удар прийшовся прямо по пальцях, обпікаючи їх різким болем.

— Виродок! — прогарчала вона, заколисуючи забиту руку, але солдат лише проігнорував її гнів.

Проте не минуло й хвилини, як тишу зовні порушив дивний тріск. Підійшовши ближче до вікна, Айлі остовпіла: вартовий лежав ниць на землі, не подаючи ознак життя.

— Що за...

Вона розгублено озирнулася, вдивляючись у нічні тіні, аж поки просто перед решіткою не з’явилися знайомі обличчя.

— Вибач, що змусили чекати. Атлі занадто довго цілився, — пошепки промовив Фолкі.

— Сам би спробував, розумнику, — огризнувся Атлі десь за його спиною. — Мені від батька і так всиплять по перше число.

— Та щоб мене... — дівчина відкинула розпатлане волосся вбік. — Ви що тут забули? — Айлі засміялася від несподіванки, притулившись до самих прутів.

— Тебе, — коротко кинув Телець. Він по-господарськи вхопився за залізну решітку міцними долонями. — Ану, відійди подалі.

Айлі слухняно відступила вглиб камери. Свейн різко рвонув решітку на себе, і та з оглушливим скреготом піддалася його нелюдській силі. Прути вирвалися з коренем, кришачи цегляну кладку, що градом посипалася на землю.

— Леді, прошу на вихід, — усміхнувся він.

Айлі злодійкувато озирнулася на двері — тиша в коридорах здавалася лячною. Попри те що вікно розташовувалося невисоко, Атлі змахнув крилами, підхоплюючи Козерога. Вона міцно обхопила його за шию, вдихнувши свіжий, морозний аромат його шкіри, і м’яко опустилася на траву.

Торс Водолія був туго перетягнутий кількома шарами бинтів, але його обличчя більше не виражало болю — лише спокій і якийсь іскристий азарт. За цей нескінченний день він пережив стільки, скільки не бачив за все життя: захват відкриттів, крижаний страх погоні, а тепер — зухвалу втечу, заради якої він усипив усю нічну зміну варти. Атлі не до кінця розумів мотиви своїх вчинків, ним рухала чиста цікавість і п’янке відчуття власної значущості. Земні знаки не гнали його геть; навпаки, вони прийняли його до своєї компанії, наче їм самим бракувало цього чужорідного різнобарв’я у звичному колі.

— Дякую, — щиро прошепотіла Айлі.

— Йдемо. Треба забиратися звідси, — скомандував Фолкі.

Їхня маленька команда спрацювала бездоганно. Вони розчинилися в нічному лісі так само раптово, як і з’явилися. Тишу порушував лише розмірений шелест крил Атлі — звук не дратував, але в голові кожного пульсувала іронічна думка: буде верхом безглуздя ліпнутися переслідувачам тільки через те, що хтось занадто гучно махає пір’ям.

— Куди ми прямуємо? — прошепотів Атлі, замикаючи ходу.

— Ти — додому, а ми — на Південний острів. Уранці нас кинуться шукати, тому...

Голос Фолкі здригнувся, коли лісову тишу за спинами прорізав пронзливий, дикий свист погоні.

— Трохи ти недогледів, — сказав Свейн, ухилившись від стріли.

— Давайте ліворуч, там крутий спуск, — мовила Айлі.

— Я можу допомогти! Будь ласка, візьміть мене з собою! — крикнув Водолій, не відстаючи від групи. — Я не хочу повертатися додому!

Земні знаки нічого не відповіли, і Атлі розцінив це важке мовчання як знак згоди. Незабаром вони вилетіли до розбитої часом стежки, що круто йшла вниз. Група загальмувала біля самого краю, оцінюючи шанси не переламати ноги. Якщо Айлі почувалася тут упевнено, то хлопці цілком могли скрутити шию на цьому небезпечному схилі. Дорога, що колись була величною драбиною до океану, тепер являла собою місиво з надломлених плит і гострих кам'яних валунів.

— Ідіть, — рішуче вимовив Атлі, розвертаючись до лісу. — Я їх відволічу.

Земні знаки почали обережний спуск, втискаючись спинами у стрімку скелю. Шорстка стіна нещадно дряпала шкіру сухим корінням і колючими гілками, а каміння раз у раз зривалося з-під ніг, із глухим стукотом відлітаючи в безодню. Невдовзі їхні силуети остаточно розчинилися в нічній імлі — вони тримали шлях на покинутий острів.

Атлі відступив убік, готуючись зустріти переслідувачів. Однак із тіні дерев вийшли не лише рядові солдати. Водолій похолов, помітивши серед земної варти блиск білосніжних крил: на галявині стояли вчителі академії та його батько. Грізну мовчанку переривало лише важке, уривчасте дихання захеканих людей, що лунало лісом. У горлі хлопця гидко загірчило, а спрага стала майже нестерпною.