1.10

***

Але через роки прийомний батько Оннорі змінив свою думку. Смерть Кіро витравила з дому життя, залишивши по собі лише їдку гіркоту звинувачень. Прийомний батько, який колись дарував Оннорі надію, тепер дивився на нього як на живе нагадування про свою втрату. Батьки не вигнали його — це було б надто милосердно. Замість цього вони замурували себе в чотирьох стінах власного горя, перетворивши дім на склеп.

Для Оннорі рідні стіни стали ворожими. Повітря в їхній спільній із Кіро кімнаті здавалося надто густим, нерухомим; воно пахло пилом і майбутнім, що не справдилося. Усе місто, приголомшене абсурдною трагедією, намагалося дихати заново, а Оннорі просто йшов. Він поневірявся вулицями доти, доки ноги не починали густи, аби тільки не повертатися туди, де в голові по колу прокручувався один і той самий кошмар.

Спочатку — відчайдушний ривок Кіро, його рука, простягнута в спробі закрити, врятувати, витягнути. А слідом, безжальним кадром — нудотний звук розірваної тканини та плоті, коли холодний гак, що тьмяно зблиснув, встромився в груди брата, назавжди пришпиливши Оннорі до його почуття провини.

Блукаючи темними вулицями, Оннорі навіть не чув, як у його бік вигукують принизливі образи. Насмішкуваті жести та стусани здавалися йому чимось нескінченно дрібним і марним. У нього була інша мета. Помста. У його пам’яті, наче в калейдоскопі, застигли обличчя тих покидьків. Він бачив їх чітко: кожне потворне викривлення рота, кожну крихту боягузливого торжества в їхніх очах. Ці образи випалили клеймо на його підкірці. Він не став витрачати слів на батьків. Жалість не воскресить брата, а виправдання не повернуть батькову любов. У цьому мовчазному домі правда була зайвою.

Його власне серце, колись здатне на тепло, тепер здавалося йому шматком холодного обсидіану — чорним, гострим і непроникним. Якщо за таке серце потрібно платити, він готовий внести будь-яку суму. Він вірив в іронічну справедливість світобудови: земля кругла, і кожен його крок тепер наближав кривдників до їхньої власної безодні. Бумеранг уже було запущено, і його повернення було лише питанням часу.

Тепер Оннорі вистежував. Слово «полювання» найкраще описувало його новий стан: загострений слух, гострий зір і крижаний спокій, за яким ховався розпечений гнів. Знайти ціль виявилося до нудоти просто. Ці двоє — такі ж Скорпіони, як і він сам — поводилися зухвало, голосно реготали й купалися у власній уявній величі. Щоразу, коли їхні силуети мигтіли в натовпі, всередині Оннорі детонувала лють. Долоні свербіли від бажання стиснути руків’я ножа, а пальці мимоволі згиналися, імітуючи смертельне захоплення.

Але найсильніше реагувало його тіло: хвіст став продовженням його волі, небезпечно вигинаючись над плечем. Він жив власним життям, посмикуючись у такт шаленому пульсу. На кінчику жала набрякали важкі краплі каламутно-жовтої смерті. Отрута була настільки їдкою, що іноді мимоволі зривалася вниз, сичачи на камінні бруківки. Лише однієї краплі цього концентрату вистачило б, щоб перетворити будь-якого здорованя на нерухому, паралізовану комаху. Оннорі відчував, як його «чорне серце» перекачує венами не кров, а цю саму жовту гіркоту. Він чекав лише на одне — момент, коли вони залишаться самі, де ніхто не почує їхніх запізнілих вибачень.

Чергова ніч стала для Оннорі ще тим випробуванням. Він ішов малознайомими дорогами, дивлячись на зорі в надії, що Кіро посміхається йому і наглядає за ним, як робив це завжди. Скорпіон і сам не помітив, як опинився в лісі, де згустилася мертва тиша. Знявся легкий вітерець, а дикуваті птахи пролітали парами кудись на найвище дерево з ліанами. Тоді Оннорі почув те, що було потрібно, і взяв слід.

Ліс навколо них дихав тліном. Запах мокрого, прілого листя та застояної води забивався в ніздрі, викликаючи нудоту. Оголені гілки дерев рипіли на вітрі, і цей звук був схожий на змовницький шепіт мерців, що попереджали про щось страшне.

Двоє Скорпіонів ішли внизу, стежкою. Їхні кроки були твердими, упевненими. Вони почувалися господарями цієї ночі, прямуючи до західної узлісся, де на них чекала банда. Оннорі ковзав над ними, у кронах. Він рухався граційно та безшумно, перебираючись із гілки на гілку, майже не тривожачи листя. У його грудях більше не палала лють. Вона вигоріла, залишивши по собі лише дзвінку, крижану порожнечу. Його дихання було рівним, а погляд — немигаючим, прикутим до спин тих, хто йшов унизу.

Але всередині цієї порожнечі, за його крижаним спокоєм, вирував шторм. Паралельно з реальністю він бачив інше обличчя — обличчя брата, що застигло в останню мить. Воно було таким чітким, ніби Кіро ковзав поруч із ним по гілках.

«Якби ти тільки залишився вдома… Якби я не був таким нікчемним, слабким…» — думки Оннорі билися в такт його серцю. — «Кров у воді. Іржавий гак. Твій погляд. Мій обов’язок».

Раптом у цій гнилій тиші пролунав сухий, різкий звук. Під ногою Оннорі зрадницьки тріснула гілка. Мисливці внизу завмерли.

— Чув? — один зі Скорпіонів уповільнив крок.

— Параноїк. Ліс завжди шумить.

Оннорі майже ніжно посміхнувся. Його тінь зірвалася з дерева, і він приземлився точно перед їхніми очима, тримаючи дистанцію в десять метрів.

— А-а-а, Оннорі... — перший Скорпіон вишкірився, у його голосі прозвучала напускна привітність. — А я вже встиг скучити.

— Це ви винні, — голос Оннорі був позбавлений емоцій, він звучав як шелест гнилого листя. — Якби не ви, смерть не торкнулася б його.