1.9

Атлі мовчав. Провина не ятрила його. Вода все ще стікала з ніг, жадібно всотуючись у ґрунт, наче земля намагалася пустити коріння крізь його ступні й не бажала відпускати.

— Я не руйнував. Не шкодив. Я просто ходив. Дихав. Слухав.

— Законам байдуже до твоїх почуттів, — різко відповіла Айлі. — Поводишся як дитина.

Свейн гучно видихнув, привертаючи до себе увагу.

— Ей, спокійно. Він же не вдирався зі зброєю. Ліс цілий. Струмок чистий.

Айлі скривилася, придушивши бажання скрутити Тельцю шию. Вона вперла руки в боки, не зводячи погляду з Водолія.

— Нічого не порушено. Навіть звірина не кричала, — додав Фолкі.

Айлі різко розвернулася до них.

— Ви обоє зараз виправдовуєте порушення міжстихійної угоди.

— Тобі здалося, — усміхнувся Фолкі, розвівши руками.

— Я піду, якщо треба. Але не зараз.

— Що означає «не зараз»? — обурилася Козеріг.

Атлі м’яко усміхнувся, вбираючи в себе це повітря, яке можна було майже спробувати на смак. На небі запах був один — дзвінка, холодна порожнеча. Тут же аромати накочувалися шарами: терпка, зігріта сонцем соснова смола змінювалася сирою прохолодою папороті. Він відчував гіркуватий присмак прілого листя, що зачаїлося в корінні, та раптовий, майже медовий укол літніх квітів. Повітря не просто входило в легені — воно обволікало, лоскотало ніздрі запахом мокрої кори та дикого, нестримного життя.

— На хмарах немає важкості, — мовив Водолій. — Там усе легко. Надто легко. Ти не знаєш, що таке жити, не відчуваючи, де стоїш. Ти ніби стоїш, а ніби й ні.

Свейн усміхнувся кутиком вуст.

— Від важкості іноді хочеться втекти.

— Я вперше не почуваюся порожнім, — відповів Атлі.

— Ти граєш із тим, що сильніше за тебе. Земля не для повітряних мрійників, — промовила Козеріг, схрестивши руки.

— Тоді вижени мене. Я сам звідси не піду.

Айлі підняла брови, і цей жест став іскрою для її інстинктів — долоня сама, за звичкою, лягла на руків'я ножа. Атлі ловив кожен її рух, але час для слів вичерпався: повітря пронизав тонкий, зловісний свист. Не роздумуючи, Водолій рвонувся вперед. Його крила розкрилися важким, могутнім щитом, укриваючи собою трьох Зодіаків. Сталь ударилася об пір'я — пара сюрикенів із сухим стрекотом відскочила вбік, загубившись у траві. Айлі, не розібравшись у мішанині тіней, лише відчула загрозу, що виходила від нього. Вона пригнулася, закриваючи голову руками, і в осліпляючому спалаху страху вдарила навідмаш, намагаючись дістати того, хто був найближче.

Біль прийшов не одразу — спочатку був лише холод. Атлі повільно провів долонею по ребру, і пальці зафарбувалися у густий, лячно теплий яскраво-червоний колір. У ту мить, коли він підставив крила під ворожу сталь, захищаючи земних братів, Айлі сприйняла його ривок як напад. Сили почали стрімко полишати його, і Атлі, важко й хрипко дихаючи, опустився на одне коліно. Земля, яку він щойно вдихав із таким захопленням, тепер приймала його кров. Айлі зі стахом в очах зрозуміла, що накоїла.

— Я не...

Світ навколо сповнився звуками. Вуха Атлі нашорошилися: крізь шум власного пульсу він розрізняв пересвист інших знаків, що подавали сигнали до атаки. Тепер ліс перестав бути мирним прихистком. Здалеку, наростаючи й розбиваючи тишу, долинув важкий гуркіт — ритмічний стукіт кінських копит і потужний тупіт буйволів, що збивав із ніг. Полювання почалося, і тепер Водолій був не просто стороннім спостерігачем, а пораненим звіром у самому центрі облави.

— Солдати! Вони знайшли нас! — вигукнула Айлі.

— Хто? Так швидко? Я ще не встиг...

— Вони за нами, а не за тобою, — відповів Фолкі.

— Та невже? Що ви накоїли?

Над головами просвистіло кілька стріл.

— Закрили роти й біжимо! — привів усіх до тями Свейн.

Схили гір та лісові хащі вивергнули з себе солдатів — різкі, наче тіні, вони висипали навпереріз, метаючи наточені списи та короткі ножі. Сталь із дзвоном упивалася у стовбури дерев прямо над головами втікачів. Атлі скинув погляд угору, шукаючи порятунку в небі, але вмить усвідомив: летіти не можна. Густі, переплетені гілки перетворили ліс на клітку, де кожен змах крила загрожував лише падінням у лапи ворога.

Тепер усі четверо кинулися бігти, і біг для Водолія був майже нестерпним. Рана на ребрі відгукувалася при кожному кроці пекучою судомою, вибиваючи повітря з легень, але Фолкі не дозволив йому впасти. Перехопивши Атлі за плече, він фактично тягнув його на собі, спрямовуючи геть від снарядів, що летіли у спину.

Відстань між ними та іншими невблаганно зростала. Поки Айлі та Свейн, підгоняні адреналіном, уже бачили попереду світло — узлісся, де дерева розступалися, даючи шанс на маневр, — двоє хлопців безнадійно «пасли задніх». Світ для них звузився до вузької стежки та звуків за спиною. Ритмічний грім копит тепер не просто долинав здалеку — він вібрував у самому ґрунті під їхніми ногами, змішуючись із пронизливим свистом переслідувачів, що різав слух. Ліс, який ще нещодавно здавався Атлі живим і справжнім, тепер перетворився на смугу перешкод, де кожен подих давався з боєм, а ворог дихав у потилицю кавалерійським жаром.

— Пригнись! — крикнув Атлі, поваливши Фолкі на землю. Стріла пролетіла повз.