1.8

На обличчях солдатів не було навіть подиву. Ті вже просто не розбирали слів. Можна було лише уявити їхню ганьбу та заголовки на папірусах про те, як солдатів елітного загону покалічили підлітки в лісі. Але все це було нічим, адже ці троє друзів лише накликали на себе небезпечні пригоди. Айлі звелася на ноги, кинувши ніж на землю. Кивнувши хлопцям у бік виходу, вони пішли геть, лишаючи за спинами стогони, запах крові та тихий хрускіт зламаних кісток.

***

Ранок почався не зі сходу сонця, а з того, що небо раптово заступили тисячі живих тіней. Підлітки трьох великих народів поспішали до Старшої Школи. Блакитні небеса буквально заповнилися помахами могутніх крил. Згори вони нагадували нескінченний караван перелітних птахів: три бездоганні лінії, викреслені в лазурі з геометричною точністю.

Першими, дотримуючись ідеального ритму, йшли Терези; слідом, ледь стримуючи рвучкий темп, летіли Близнюки, а замикали шестя незворушні Водолії. Та варто було лідерам торкнутися ногами білої пласкої землі, як дисципліна розсипалася: стрункі ряди перетворилися на бурхливий океан крил, сміх та гомін біля самого підніжжя будівель.

Школа не просто стояла в небі — вона здавалася його частиною. Біло-золоті куполи сліпуче сяяли, відбиваючи сонячні спалахи, наче гігантські перлини, інкрустовані в небосхил. Три широкі вежі, зведені з білої цегли, дихали вітром. Сині сходи, що витонченим каскадом спадали до самої землі, скидалися на застиглий водоспад. Цей «культурний спуск» був даниною поваги: тут повільно й статечно ступали старійшини, чиї крила за довгі віки налилися важкістю. Тут же, кумедно перебираючи ногами, спускалися малюки, які ще не приборкали підступні потоки вітру, але вже щосили прагнули навідати сусідів або торкнутися справжньої трави там, далеко внизу.

Дзвін колоколів, глибокий і вібруючий, прорізав ранкове повітря, змушуючи юнаків та дівчат прискорити крок. Поступово багатоголосий гул — уривки сміху, вигуки імен та лопотіння сотень крил — захлинувся у прохолоді коридорів, поступаючись місцем тиші.

Сьогодні навчальний день розпочався всупереч правилам: усі три стихії Зодіаку зібрали у Великій Залі. Цей простір вражав уяву: його стіни ніби розсувалися в нескінченність, створюючи ілюзію цілої країни, народженої під дахом академії. Тут не було тісноти — залу проєктували так, щоб навіть найширший розмах крил не зачіпав сусіда.

Учні розташувалися просто на холодному сірому камені. Пістряві ряди Зодіаків стиха переговорювалися, їхній шепіт нагадував шелест сухого листя. Усі погляди раз у раз зверталися до порожньої трибуни в очікуванні, коли вчителі нарешті подадуть знак. Із захмарної висоти білої стелі на невидимих, тонких, як павутинка, нитках звисали золоті кулі. Різного калібру, ідеально гладенькі, вони повільно оберталися, заливаючи залу м’яким світлом. Білосніжні поверхні стін були помережані найтоншим сплетінням світло-сірих ліній. Вони перепліталися в гіпнотичному танці, розквітаючи в кутках золотими сузір’ями та тендітними білими трояндами, що здавалися живими у мінливому світлі ламп. Стулки високих вікон були прикриті. Повітря не лише давало змогу вільніше дихати, а й колихало своєю силою білі штори, які зазвичай були закріплені золотими шпильками, але не цього разу.

Мить — і крізь відчинене вікно різко влетіли три птахи: сокіл, орел та яструб. Своєю появою вони налякали полохливих дівчат, та паніка швидко вщухла, щойно птахи сіли на плечі своїх господарів. Дві жінки та чоловік стояли посеред зали, спокійними усмішками вітаючи учнів. Чоловік із народу Терезів широко розкрив крила, обіймаючи ними жінок із народів Водолія та Близнюків, і промовив:

— Доброго ранку, учні! Сьогодні у нас дещо нестандартне заняття! Ні для кого не секрет, що чотири народи стихій очікують того самого дня — Турніру Знаків Зодіаку!

— Планета Меріель наділила повітря розумом, знаннями та вибором, але породила й сумніви, — з теплотою в голосі продовжила висока жінка із соколом на плечі. — Планета думки та слова ніколи не помиляється у своєму виборі, який ось-ось зробить. Вона неодмінно вкаже вам шлях.

— Меркурій прийняв Венеру та Сатурн, — мовила друга жінка. — Венера дала зв’язок, Сатурн — структуру... Так і з’явилася Меріель, яка дає вам ідеї, де думка може вбити, а слово — врятувати. Я вважаю кожного з вас гідним побувати на цьому Турнірі, але переможець лише один.

Атлі практично не слухав історій про те, як з’явилася ця планета і взагалі для чого потрібен цей Турнір Зодіаку. Він понуро дивився у вікно, спостерігаючи, як на жовтих полях працюють Земні Зодіаки. Натомість Ейнар, навпаки, слухав із великим захопленням, уявляючи, як він уже виборює перемогу на Турнірі.

Атлі втомлювали ці нудні розповіді про минулих переможців Зодіаку Повітря, і те, як саме вони перемагали, теж було для нього лише звичайною казкою для дітей. За цей час він міг би вже разів тридцять облетіти школу, розвиваючи швидкість та реакцію, а не ось це все! Проте його вабила земля. Він завжди мріяв відчути твердий ґрунт під ногами, занурити стопи в пісок чи траву. Сьогодні це бажання відчувалося надто виразно.

Поки в залі тягнулися нескінченні монологи вчителів, чиї голоси в’язли в тиші, наче мухи в меду, Атлі наважився. Намагаючись не привертати уваги, він почав прокладати собі шлях до високого виходу. Йому доводилося безцеремонно розштовхувати плечем роззяв-однокласників, ігноруючи їхній обурений шепіт та шурхіт зачепленого пір’я.

Нарешті важка стулка дверей відсікла монотонний гул зібрання. Порожній коридор зустрів його дзвінкою луною. Атлі завмер на мить, і його обличчя розпливлося в широкій, зухвалій усмішці свободи. Весь світ тепер належав йому одному. Замість того щоб кинутися вниз у звичному піке, він попрямував до тих самих знаменитих сходів, прихованих під фундаментом школи.