1.7

Фолкі одразу насторожився. Він завжди першим помічав і відчував дрібниці. Цього разу це був дивний запах, різкий, металевий — кров.

— Там хтось є, — прошепотів хлопець. — І це точно не тварина.

Свейн повільно стиснув краї порожнього мішечка на поясі. Він уже дивився в бік, звідки долинали голоси — приглушені, злі, явно знервовані. Крізь дерева мигнуло світло лампи, а потім ще одне.

Айлі коротко поглянула на хлопців, ледь помітним кивком вказавши вглиб хащі: «Перевіримо?» Відповідь прийшла у вигляді таких самих безмовних, рішучих кивків. Однак скритність закінчилася, щойно вони зійшли з чіткої стежки. Пробиратися крізь щільну стіну ялинника виявилося ще тим випробуванням: Свейн та Айлі раз у раз намертво застрягали, чіпляючись рогами за сплетіння колючих гілок. Тихо йти не виходило при всьому бажанні. Роздратовано смикаючи головами з боку в бік, вони раз по раз із хрускотом ламали суччя, що перегороджували шлях. Фолкі, який ішов трохи попереду, щоразу здригався від цього шуму. Він зціпив зуби, сподіваючись, що ця канонада з тріскоту й шелесту не привернула уваги того, хто зачаївся попереду.

Нарешті вони завмерли. Обережно, намагаючись не видати себе зайвим рухом, друзі розсунули важкі ялинові лапи, що закривали огляд. Перед ними, залита мертвотним світлом, розкинулася галявина. На прим’ятій траві лежало тіло: густа, сплутана грива і дивні плями на шкірі — усе, що вдалося розгледіти у хиткому світлі. Людина не ворушилася. Трохи далі, ледь тримаючись при свідомості, на колінах завмерла жінка. Золоті ланцюги у кілька шарів стягували її руки, але навіть крізь кайдани було видно загнуті кігті — знак приналежності до роду Стрільців. Поруч із нею височіли двоє чоловіків. Один із них щось гарячково шепотів напарнику, тоді як другий із лякаючим спокоєм витирав ніж об полу куртки, наче намагаючись стерти саму пам'ять про скоєне.

Айлі до болю стиснула щелепи. Страх не скував її, а перетворився на крижану голку, що прошила розум: увімкнувся холодний розрахунок. Фолкі судомно вдивлявся у темряву, намагаючись закарбувати в пам'яті кожну деталь — зріст, тембр голосу, різкі риси облич. Телець же інстинктивно заступив друзів широким плечем.

— Якщо вони нас побачать, — сказав він глухо, — біжіть. Я затримаю.

— Тихіше. Солдати, — прошепотіла Айлі, вдивляючись в обличчя. Рогаті чоловіки взяли лопати, збираючись копати яму.

Один із чоловіків грубо, ривком за волосся, смикнув голову полонянки вгору, змушуючи її дивитися прямо в очі смерті. Другий заговорив — його голос був лякаюче рівним, позбавленим люті чи співчуття. Це не була помста, це була суха, розважлива страта, наче зачитування нудного статуту на навчаннях. Потім тишу лісу розпоров звук леза. Короткий, безжальний розчерк сталі. Усе сталося за секунду: спалах металу, приглушений хрип і важкий, мокрий звук падіння тіла в пріле листя. Золотий ланцюг брязнув об каміння востаннє і затих.

Фолкі відчув, як кров відливає від обличчя, залишаючи лише мертвотну блідість; його пальці судомно вчепилися в ялинову гілку. Свейн, не витримавши видовища, замружився до білих плям перед очима, намагаючись заглушити у вухах луну останнього подиху Стрільця. Айлі не відвернулася. На її лобі здулася вена, а в широко розплющених зелених очах застиг крижаний шок, що швидко змінювався палкою, первісною люттю. Повітря навколо неї, здавалося, стало важчим.

— Це… це вогняні Зодіаки, — розгублено прошепотів Діва. — Їх тут не має бути.

— Це страта, — тихо рикнув Свейн, стиснувши кулаки.

Козеріг не відповіла. Вона дивилася на нашивки, які один із солдатів машинально поправив на рукаві. Знак, знайомий до болю. Символ Земних Зодіаків армії. Особливий шеврон — його носили лише бійці елітного підрозділу. Підрозділу її батька. У грудях щось обірвалося. Не паніка, а холод.

— Це люди мого батька, — сказала вона майже беззвучно.

У цей момент один із солдатів підняв голову, наче відчув погляд. Його ліхтар ковзнув по деревах — занадто близько. Він завмер, прислухаючись. Айлі вже розуміла: тікати — не найстрашніше. Найстрашніше — повернутися додому і подивитися батькові в очі, знаючи, що саме його накази можуть призвести до війни. І що, можливо, ці Зодіаки не були ворогами. Просто «незручними».

Солдати почали закопувати тіла, а троє підлітків стояли в темряві, розуміючи, що тепер вони — свідки не просто злочину. Вони стали частиною війни, про яку їм ніхто не збирався розповідати. Вони вже готувалися йти, коли Козеріг раптом зробила крок уперед.

— Стій, — прошепотів Фолкі, схопивши її за рукав. — Ти що робиш?

Айлі обережно вивільнилася. Обличчя було спокійним — лякаюче спокійним.

— Я не можу це так залишити.

Свейн усвідомив масштаб катастрофи першим — його чуття рідко давало осічки. Він занадто добре знав цей порожній, випалений погляд. І хоча ніхто з трьох не розумів, як вогняні Зодіаки опинилися на їхній території, одне вони знали напевно: Земні не мали права чинити самосуд під покровом лісу. Існував непорушний кодекс. Будь-який чужинець мав постати перед офіційним судом, де зважувалося кожне слово і вчинок. Тільки якщо провина була незаперечною, винного під конвоєм відправляли на рідні землі для винесення вироку. Те, що сталося на галявині мить тому, не було правосуддям. Це була боягузлива розправа, що перекреслювала всі закони, на яких тримався мир між стихіями.

— Тоді ми прикриємо, — додав Телець.

Айлі випрямилася і вийшла з тіні. Ступала повільно, наче та сама страшна чорна примара, що блукає лісами, лякаючи подорожніх. Вона завмерла за кілька метрів, навмисно хруснувши гілкою.